За в'юнами

— Куме, а ви бачили по чому зараз сушених в’юнів продають? 
— Ні. А шо, дорого? 
— Не те слово, куме. Таке відчуття, що тих в’юнів ловили на північному полюсі голими руками без трусів... На живця. Так, так.  
— А шо ви, куме, сушених в’юнів хочете? То поїдемо та й наловимо. Тільки з вас пальне... гм-гм, внутрішнього споживання. Враховуйте, що з нами ще буде людина, яка знає, де в’юни живуть. 
— Не питання, пляшка буде. 
— Ви шо, куме, з дітьми на рибалку їдете? 
— Ну літр візьму. 
— Куме, ну ви, як дитя мале. Гляньте у вікно, на дворі ж зима. 
— Добре трилітрівку візьму. Вистачить? 
— Думаю, що в акурат. 
Людину, яка знає, де в’юни живуть, відрекомендували за прізвиськом «В’юн», імені не сказали, мовляв, що він вже й сам забув, як його звати. Він і справді був чимось схожий на в’юна: такий же худий і довгий, беззубий і з вусиками під носом. 
Ну що ж, спочатку спробували чи та горілка, що я приніс, того варта. Потім запрягли коня і на доріжку... По дорозі якось не рахував скільки разів. Як приїхали на канаву, також скропили лід «святою водою», щоб втримав і не проломився... Потім, щоб добре в’юни ловилися... Потім після того, як прорубали ополонки, бо трохи стомилися...   
Кум то мій, зо два метри зросту і кілограм сто двадцять буде... ну і ми з В’юном стільки ж будемо... Разом. Тому я вже заперечив цю гонку озброєння проти холоду і сказав: 
— Все, куме, досить... гик...бо ще одна чарка і я вже не знатиму кому з вас борг в сто доларів віддавати... Гик... Вам, чи тому кумові, що поряд з вами стоїть. 
— Ну, що ж, досить так досить... За роботу! – чи то тост сказав, чи то команду дав кум, але на всяк випадок ще раз випили. 
Кінець кінцем взялися ловити в’юнів. В’юна, того, що ще на двох ногах, поставили тичкою колотити біля однієї ополонки, а кум став з сачком біля другої.  
«В’юн» розматлав тичку так, що вже було не зрозуміло, хто кого матлає: він тичку чи тичка його. Кум підхопив сачком в’юнів, що майже самі вистрибували з ополонки від задухи, а один товстелезний пецьнувся з сачка прямо на лід.  
— Тримай в’юна! Тримай, бо піде під лід, втопиться до бісової матері! – закричав кум. 
Я на хвильку уявив собі, як у воді потопає в’юн, але все ж таки послухав кума, може, він більше за мене знає. 
Ну, й хапанув я того в’юна, та не того, а того, що сволота роздвоївся. Тому промахнувся і не розрахував стрімкого наближення планети Земля до моєї морди, пірнув прямо в ополонку, побачити, а... як же ж там в’юни живуть без телевізора й інтернету. Ой! Ой лишенько! Я враз зрозумів, що вони живуть ще й без опалення. І мабуть, ще й за повітря не заплатили, бо суттєво відчув його нестачу. І якби не господня рука в дужих руках мого кума, то можливо, ми з В’юном вже в’юнам розповідали б про блага цивілізації.  
Намочилися ми з В’юном обоє по пояс, тільки він знизу, а я зверху. Йому повезло більше, бо весь хміль у сухій голові лишився, а мій під лід пішов. А так все гарно починалося... А щоб ті в’юни та... Сухими на берег вискакували.