Сієста

СІЄСТА 

«Господи, ще немає восьмої ранку, а вже так смалить, що й дихнути не можна. Почуваєшся наче шмат м’яса у духовці», — бідкався на спеку, обливаючись рясним потом, Степан Никифорович, йдучи по дорозі до праці. Перед тим як зайти до офісу, де він працював керівником економічного відділку, забіг до крамниці і прихопив шестилітровий бутель питної води, щоб було хоч чимось боротися з цією серпневою задухою. 
– О, водичка прийшла, – радісно прокоментувала появу Степана Никифоровича з бутлем ще молоденька спеціалістка по розрахунках Світланка. 
– Не водичка, а ваш керівник… доброго ранку, по-перше, – натякнув він їй на субординацію. 
– Доброго ранку, Степане Никифоровичу, – виправилася Світланка і її підтримали ще двоє молодих економістів – Сергій та Микола, також привітавшись з керівником. – А водички нам хіба не дасте? – не здавалася спеціалістка. 
– Ну, чому ж не дам, заходьте пийте на здоров’я, – пом’якшав Степан Никифорович від жіночих спокусливих очей. Потім перевів погляд на двох інших працівників і про себе подумав: «А ці могли б собі й самі купити води, економісти хрінові. Минулого року, коли подали заявку на придбання кондиціонерів для офісу, то вони такий звіт по використанню електроенергії та обслуговуванню цих агрегатів подали, що там, «зверху» зарізали цю ідею навіки-вічні і амінь». Але все ж таки додав, – хіба ж води шкода? 
Сонце добиралося вже зеніту і на вулиці, здається, вже аж зашкварчало, а приміщення завдяки великим вікнам набрало статус «духовки». Світланка не витримала такого температурного навантаження, схопила теку з паперами, розщібнула верхній гудзик блузки і замахала нею мов віялом охолоджуючи пазуху з якої витріщилися на хлопців пишні груди. Сергій і Микола тут же запрацювали над алгоритмом невідомого «Х-а», а може й над двома, бо «L-ку» та пазуха давно вже переросла. Дійти до остаточного рішення заважав нижній гудзик блузки, якого Свєтка поки що не наважилася розщібнути. Хлопці терпляче чекали в надії на два «Х-и», але спеціалістка помітила їх погляди на конкретній частині свого тіла, застібнула гудзика, встала і пішла до Степана Никифоровича попити водички. Звісно, Никифорович не відмовив жінці в такій просьбі, але ж Світланка повернулася з кухликом прохолодної води та ще й язика хлопцям показала, мовляв: «А в мене є, а у вас немає». 
Першим не втримався Микола, (бо його мучила не тільки спека, а й спрага після вчорашньої зустрічі з друзями в барі), схопив свого кухлика і подався до кабінету керівника. Правда, один кухоль води результату ніякого не дав, бо його організм всмоктав ту воду, наче той грунт, що знаходився у цей час на клумбі біля споруди офісу. Тож дочекавшись поки Сергій також в свою чергу повернувся з кухлем (може вже й не прохолодної, але все ж таки мокрої) води, Микола, вже наплювавши на правила етикету щодо жінки, схопив свого кухлика і поза чергою завітав до шефа. Але такі дози його тільки роздратовували, бо він залюбки схопив би того бутля і попив би стільки скільки влізло б, тому він раз заразом зачастив до «водопою». Степан Никифорович дивлячись на те, з якою інтенсивністю Микола знищує його тижневий запас води, занервував і спробував хоч трохи влити її в себе, та організм, якому вже підморгувала старість, задовільнився лише однією склянкою, давши зрозуміти про те легкою нудотою. 
Миколі вже й самому було соромно в черговий раз відвідувати кабінет керівника, але спрага висушувала той сором нанівець. Він спробував себе відволікти від настирливого бажання пити роботою над паперами і потягнувся до них. І в цю мить велика кімнатна муха пецьнулася прямо перед ним на стіл. Йому відразу захотілося її шльопнути тією пакою паперів, що взяв до рук, але передумав і проявив до неї емпатію, бо йому здалося, що вона також потерпає від спраги, він навіть побачив, як вона важко дихає. «Евріка» блиснула в його голові і він вже без всякого сорому побіг з кухликом до шефа. 
Побачивши в черговий раз Миколу з кухликом в своєму кабінеті, Степан Никифорович не втримався, бо рівень води в бутлі вже був близьким до нульової позначки, і випалив: 
– Миколо, в тебе у п’яті дірка чи що? Куди тобі стільки води влазить? 
– Це я не собі, Степане Никифоровичу, це мусі. 
– Кому? 
– Musa domestica, – спробувавши надати мусі іноземний статус, промовив латиною Микола, – тобто «муха кімнатна», вона в мене на столі від спраги помирає. 
– І по-твоєму муха вип’є цілий кухоль води?! – не знайшовся, що краще запитати замість: «Миколо, в тебе, що від спеки дах зірвало?», Степан Никифорович. 
– Ви бачили б, як вона важко хекає, Сте… 
– Так, негайно всіх до мене! – грюкнув кулаком по столі керівник. 
Коли всі зібралися в кабінеті, Никифорович запропонував, поки не мине спека, графік роботи з подовженою обідньою перервою: 
– Тобто, як кажуть в деяких країнах, буде в нас «сієста». Отож завтра о шостій ранку чекаю всіх до праці, потім з одинадцятої до сімнадцятої «сієста», і о двадцятій кінець робочого дня. Згодні? 
Звісно, що всі зголосилися, бо кому ж було охота варитися в таку спеку в офісному приміщенні. А на другий день, коли прийшов час «сієсти», невиспаних працівників як вітром здуло з офісу. Степан Никифорович вирішив присвятити цей відрізок відпочинку для тих справ, до яких були руки короткі. За містечком були дачні ділянки для працівників офісу, тож він поїхав доробляти свою міні-сауну. Та коли він вийшов з електрички, то зустрів всю свою офісну команду на пероні станції. Світланка тримала в руках сапу, а Микола з Сергієм коси і граблі, бо вони також мали дачні ділянки, і в них теж появилася вільна година. 
– Я так зрозумів, що в офісі вам парко, а косами та сапою махати під відкритим сонцем, ні? – витріщився на них керівник. 
– Ну, коли ж, Степане Никифоровичу, на світанку на працю і в сутінках додому, а бур’яни коли повисапувати? – першою відстояла свою позицію Світланка.   
– Тьху ти! Грець з вами, це ж ваш вільний час, робіть, що хочете, – і пішов в напрямку своєї дачі, бурмочучи собі під ніс. — І про що ти, Господи, думав, коли створював українців? Воно ж й не присяде, поки сонце не сяде…