Розділ 16

Після обіду вони повернулись у майстерню майже одночасно, але з різним настроєм. Рін уже на ходу закочувала рукави. Рік сперся на шафу з артефактами, уважний, спокійний. А Гал не поспішав. Він підійшов до столу повільно, ніби часу було вдосталь.

— Ну? — не витримала Рін. — Починаємо?

Гал подивився на меч.

— Почекаємо.

Торен кліпнув.

— Ми щойно чекали весь обід.

— Уламок чекав багато років, — спокійно відповів Гал. — Ще кілька хвилин нічого не змінять.

У майстерні стало тихіше. Він обережно провів долонею над лезом, навіть не торкаючись. Ні магічного імпульсу, ні спроби зламати оболонку. Просто відчуття.

— Ти знову слухаєш? — тихо спитала Ліані.

Він кивнув.

— Спішка тут не допоможе. Навпаки.

Рін зітхнула, але відклала інструмент.

— Добре. Що ти відчуваєш?

Гал мовчав кілька секунд.

— Занадто просто.

Торен одразу підняв голову.

— Ти зараз серйозно?

— Ми зайшли в храм, — продовжив Гал рівно. — Пройшли підземелля, забрали уламок і вийшли.

— Ти забув про дивне “оцінювання”, — нагадала Мейра.

— І жерців, які щось відчули, — додав Ельвар.

— І плиту, що розсипалась від твоєї крові, — тихо вставила Кіра.

— Так, — погодився Гал. — Але загалом все пройшло без ускладнень.

Рік уважно спостерігав за ним.

— Тобто ти очікував пастку?

— Або умову, — відповів Гал. — Справжню.

Торен закотив очі.

— Слухай, може, не все у світі має бути складним? Скільки можна нам влізати в “умови”, “концепції” і “божественні перевірки”?

— Так, — підтримала Мейра. — Може, цього разу просто пощастило?

— Або це лише перший шар, — спокійно зауважив Ельвар.

Рін нетерпляче переступила з ноги на ногу.

— Ви зараз спеціально нагнітаєте. Це ж просто меч. Старий. З уламком усередині. Нам треба зрозуміти структуру, і все.

— Просто меч, — тихо повторила Кіра, глянувши на нього.

Ліані перевела погляд на Гала.

— Ти думаєш, що це ще не кінець?

Він відповів не одразу.

— Думаю, що храм Закону не ховає щось настільки давнє без причини.

Мейра пирхнула.

— Може, хтось просто не хотів, щоб той меч потрапив не в ті руки?

— І тепер він у нас, — сухо зауважив Торен.

— Ми навіть не знаємо, чий це був саркофаг, — додала Кіра.

— Він був порожній, — тихо сказала Мейра. — Наче чекали не на тіло.

Рік повільно кивнув.

— Гал правий в одному: поспіх нам не допоможе.

Торен розвів руками.

— Добре. Не будемо поспішати. Але й не будемо шукати привидів там, де їх може й не бути.

— Ми завжди їх не шукаємо, — сказала Мейра. — Вони самі нас знаходять.

Короткий сміх трохи розрядив напругу. Та попри жарти, кожен у глибині розумів: Гал не сказав би “занадто просто” лише через обережність.

Ельвар спокійно додав:

— Якщо це пастка, вона може бути не зовнішньою. А внутрішньою.

— В сенсі? — спитала Рін.

— Умова може стосуватись не того, хто бере. А того, що взяли.

Гал глянув на нього.

— Це можливо.

Торен провів рукою по волоссю.

— Добре. Припустимо. Тоді що ми робимо?

Гал нарешті поклав руку на меч.

— Спочатку слухаємо. Не магією і не силою.

— А чим? — тихо спитала Кіра.

— Наміром.

Рін ледь нахилилась вперед.

— Ти думаєш, він все ще перевіряє?

— Не знаю, — чесно відповів Гал. — Але якщо він чекав тисячі років, він точно не поспішатиме.

У майстерні знову запала тиша. Дім жив своїм спокійним ритмом, а на столі лежав старий іржавий меч. Мовчазний і, можливо, занадто спокійний. Гал поклав обидві долоні по боках меча, не торкаючись. Не намагався “відкрити”. Просто слухав. Спершу лише метал. Грубий, старий, з домішками. Нічого особливого. А потім  глибше. І ось там був інший ритм. Не магічний вузол. Не закляття. Пам’ять.

Гал повільно видихнув.

— Це не просто уламок сили.

Усі завмерли.

— А що? — тихо спитала Ліані.

Він підняв на неї погляд.