Розділ 12

Артефакторний корпус прийняв його тишею. Тут завжди було інакше: менше випадкових звуків, більше зосередженості. Навіть кроки відлунювали стримано, наче камінь не хотів заважати думкам. Кабінет Трикутника був там, де й завжди. Без табличок, без зайвих знаків — хто знав, той знав.

Гал постукав.

— Заходь, — пролунало зсередини.

Двері відчинились, Трикутник підвів погляд від столу і завмер. Це тривало не довше миті, але для нього — достатньо. Він бачив не лише очима. Те, що стояло перед ним, уже не вкладалось у знайому категорію «студент». Ані за поставою, ані за присутністю.

— …Цікаво, — повільно мовив він, відкладаючи перо. — Дуже цікаво.

Гал злегка всміхнувся.

— Радий, що ти радий мене бачити.

— Я радий, що ти взагалі тут, — сухо відповів Трикутник і встав. Підійшов ближче, обійшов Гала півколом, не торкаючись. — Ти змінився. І ні, не в тому сенсі, в якому змінюються після канікул або пригод.

— Це помітно?

— Це відчувається, — Трикутник фиркнув. — Ти стоїш так, ніби корпус це твій кабінет, а я зайшов без дозволу.

Гал знизав плечима.

— Не спеціально.

— От саме це і насторожує, — буркнув той, потім раптом махнув рукою. — Сідай. Розмова без цього не піде.

Він дістав з нижньої шафи невелику пляшку з темного скла і два важкі келихи.

— Ти ж не проти?

— Думаю, ні. — Спокійно відповів Гал.

Трикутник хмикнув і налив.

— От і добре. Бо в такому стані ти виглядаєш не як учень, а як хтось, хто прийшов нагадати старому артефактору, що він ще багато чого не знає.

Вони зробили по ковтку. Напій був міцний, але чистий, без зайвої гіркоти.

— Отже, — Трикутник поставив келих. — Чого ти прийшов насправді?

Гал не став ходити колами.

— Мені потрібна карта імперії, повна і тривимірна. Така, яка показує не лише місця, а й зв’язки.

Брови Трикутника ледь піднялись.

— Ти просиш багато.

— Я знаю.

— І навіщо вона тобі?

Гал трохи помовчав, добираючи слова — не тому, що не знав відповіді, а тому, що не все можна було сказати вголос.

— Є речі, пов’язані зі мною, — нарешті мовив він. — Уривки. Вони залишились у світі і я хочу їх знайти. Але не шукати навмання.

Трикутник дивився на нього довго. Потім повільно усміхнувся, не весело, а з тією зацікавленістю, яка з’являється в науковця перед чимось небезпечним і надзвичайно цікавим.

— Знаєш, — сказав він, — я підозрював, що рано чи пізно ти прийдеш із чимось подібним. Просто не думав, що так… спокійно.

— Паніка не допомагає, — відповів Гал.

— Ні, — погодився Трикутник. — Але вона бодай чесна.

Він підвівся знову і підійшов до дальньої стіни. Торкнувся пальцями малопомітної лінії і простір розійшовся, відкриваючи сховище.

— У мене є дещо, — мовив він, не обертаючись. — І якщо це не підійде тоді, Гал, у нас з тобою буде дуже довга розмова про те, ким ти стаєш.

Він дістав зі сховища тубус із темного металу і поклав його на стіл.

— Але почнемо з цього.

Трикутник не поспішав. Він сів навпроти і якийсь час просто дивився на Гала, ніби давав йому можливість самому вирішити, з чого почати. Гал вирішив не ходити навколо. Він розповідав рівно, без прикрас. Про поле битви. Про відлуння, що не було мертвим в повному сенсі. Про те, як щось у ньому відгукнулося — не як заклинання, не як навик, а як пам’ять, яку ніхто не вчив, але яка завжди була поруч. Про фрагменти, котрі не предмети, не сутності, а шматки чогось більшого, розкидані світом і прив’язані саме до нього.

— Вони не тягнуть мене, — сказав він наприкінці. — Я просто знаю, де вони були. А тепер знаю, що їх більше, ніж один.

Трикутник слухав уважно, не перебиваючи. Лише раз хмикнув, коли Гал згадав, що після поля битви магія стала простішою, коротшою, без зайвих переходів.

— А тепер ти хочеш карту, — підсумував він. — Не для подорожей, а для ля орієнтиру.

— Саме так, — кивнув Гал. — Я хочу зробити артефакт. Не пошуковий у звичному сенсі. Швидше як відгук.

Трикутник повільно видихнув.

— Звучить так, ніби ти збираєшся читати саму тканину реальності, — зауважив він без іронії. — Але, якщо чесно, я очікував чогось подібного. Від тебе особливо.

— Тобто ти не проти? — уточнив Гал.

— Проти? — Трикутник ледь усміхнувся. — Я був би проти, якби ти прийшов і сказав, що не збираєшся цього робити. Ось тоді я б занепокоївся.

Він відкрив тубус, дістав невеликий прозорий кристал, із ледь помітною сіро-блакитною глибиною всередині. На перший погляд звичайний носій пам’яті, але Гал одразу відчув складну багатошарову структуру всередині.

— Вона не ідеальна, — сказав Трикутник. — Карті майже сто років. Деякі кордони змінилися, деякі місця зникли, інші з’явилися. Але це повна тривимірна проекція імперії і прилеглих територій. З урахуванням рельєфу, магічних вузлів і старих шарів. Нові карти так не роблять, занадто дорого, занадто складно, та й потреби ніхто не бачить.

Гал узяв кристал у руку. Відчуття було знайоме й водночас дивне, ніби тримаєш не річ, а згущену пам’ять.

— Кращого варіанту у мене немає, — додав Трикутник. — І, якщо чесно, навряд чи десь є. Навіть у сховищах Академії.

— Цього достатньо, — сказав Гал після короткої паузи. — Навіть більше, ніж я сподівався.

— Я так і думав, — кивнув Трикутник. — Але запам’ятай одне, якщо ти почнеш знаходити ці фрагменти, світ почне реагувати. Не завжди явно. І не завжди одразу. Ти вже це відчув, просто ще не до кінця зрозумів.

— Я знаю, — спокійно відповів Гал. — І саме тому хочу бачити картину цілком, а не натикатися на неї випадково.

Трикутник дивився на нього кілька секунд, потім усміхнувся трохи криво, по-старому.

— Знаєш, — сказав він, — інколи я радий, що був одним з тих, хто вчив тебе на початку. Бо тепер можу сказати: я хоча б розумію, чому світ починає поводитись дивно.

Гал теж усміхнувся.