Розділ 10

Магістрат стояв у самому серці міста, світла будівля з високими арками й різьбленими колонами. Всередині пахло свіжими чорнилами, деревом та легким відтінком старої магії, яку спеціально не розганяли: вона була частиною цього місця.

Вартові провели графа й Ельвара до просторої зали, де на них уже чекав тимчасовий управитель, чоловік середніх років, акуратно вдягнений, з чіткими рисами й холодним розумом у погляді. Не місцевий, це було видно одразу. Надто правильний, надто стриманий і надто уважний. Він глибоко вклонився.

— Лорде. Насліднику. Я радий передати землі законним власникам. І мушу сказати, місто з полегшенням чекає на стабільну владу. Після останніх подій усім треба трохи впевненості.

Граф доброзичливо кивнув:

— Ми цінуємо, що ти тримав усе під контролем.

— Робив, що міг, — коротко відповів управитель. — Хоча…

Він на мить замовк, погляд відхилився убік. Наче він зважував, говорити чи ні.

Ельвар підмітив це першим:

— Щось не так?

— Ні-ні, — управитель одразу вирівнявся, усміхнувся, але в очах усмішка не затрималась. — Нічого небезпечного. Просто дрібні незрозумілі моменти, які лишилися від попереднього володаря.

Граф нахилив голову:

— Які саме?

Той видихнув, зібравшись.

— Місто працює. Торгівля, ремесла, охорона, господарство, усе в порядку. Скарг мало. Люди живуть добре. Але є речі, на які не можу вплинути, бо не знаю їхню природу.

Ельвар вже напрягся:

— Наприклад?

Управитель підібрав слова з обережністю:

— Декілька приміщень у старій частині магістрату я не можу відкрити. Печаті на дверях не наші, не міські, не імперські. Їх не зміг зняти жоден маг, котрого я викликав. Схоже на старі структури, ще доімперські. Але вони сплять. Ніякої шкоди, просто закривають вхід.

— Печаті? — перепитав граф. — Чи небезпечні вони?

— Ні. Уже багато років тихі, і навіть не реагують на енергію. Лише блокують вхід. Можливо, попередній лорд користувався ними, а можливо ні. Він взагалі цю частину будівлі обходив.

Погляд управителя став ще більш напруженим.

— І ще одна дрібниця. У підвалах архіву іноді чути звуки. Наче хтось проходить коридором, хоча там нікого нема. Не щодня. І не гучно. Переважно вночі. Вартові кажуть, що то просто стара конструкція гуляє від перепаду температур. Можливо, так і є.

Замовк. І додав зовсім тихо:

— Але інколи вони кажуть, що чули кроки.

Слова зависли в повітрі, не загрозою, а радше відлунням чогось старого, давнього. Граф одразу зібрався:

— Після оформлення всіх документів оглянемо магістрат. Якщо щось поки чіпати не потрібно, то  не будемо.

— Це мудро, — полегшено кивнув управитель. — Поки печаті не активні, вони радше нагадування про щось, ніж проблема.

Ельвар тримав спину рівно, але очі його були насторожені:

— Ви вважаєте, є щось приховане?

— Я вважаю, — тихо відповів управитель, — що попередній лорд знав набагато більше, ніж ми. І деякі речі він залишив не випадково.

Граф ледь помітно кивнув. Усе ясніше стає, чому імператор поспішав передати ці землі саме їм.

— Добре. Ми розберемося.

Управитель полегшено видихнув, і вже офіційним тоном:

— Усе готово до передачі. Печаті, реєстри, списки маєтків, податкова звітність, усе зібрано. Можете приступати коли забажаєте.

Граф і Ельвар почали перегляд документів, але напруга в повітрі не розсіялася повністю. Бо тепер вони знали що місто красиве, процвітаюче й усміхнене. Але під його каменем щось спить. І попередній лорд не просто так тримав це в тіні. А тепер це їхня відповідальність.

Коли останні підписи було поставлено, а тимчасовий управитель нарешті зітхнув з полегшенням, граф зі згорнутим сувоєм в руках вийшов разом із сином на вулицю. Вартові чемно вклонилися й відійшли, залишивши їх удвох серед широкого кам’яного подвір’я.

Ельвар поправив плащ, зиркнувши у бік міської площі, де мали бути друзі.

— Ну що ж, тепер лишилось знайти наших. Думаю, вони вже встигли обійти пів міста.

Пауза. Потім він задумчиво додав:

— І привести до магістратури Гала.

Граф підняв брову.

— Саме Гала?

— А кого ще? — Ельвар розвів руками. — Якщо там в тих старих коридорах щось і справді є або вартує уваги, то хто перший це відчує? Хто збудить? Хто випадково попаде саме в те місце, куди ніхто не дотягувався сотні років?

Він зітхнув і закінчив:

— У Гала талант. Дуже… специфічний.

Граф поглянув на сина уважніше.

— Ти про нього висловлюєшся з дивною сумішшю гордості й приреченості.

Ельвар насупився, але потім посміхнувся.

— Це ж Гал. Ти знаєш його вже не гірше за мене. Якщо хочеш дізнатись правду про будь-яку тінь, просто постав Гала поруч. І вона або вибіжить, або заговорить, або впаде нам на голову.

Граф тихо хмикнув. Не насмішливо, скоріше задумливо.

— Мені здається, сину, ти не помиляєшся.

Він зробив кілька кроків і додав уже серйозніше:

— І в тому, що він притягує незвичне, і в тому, що саме його треба привести. Бо краще знати, з чим маєш справу, ніж жити домислами.

Ельвар кивнув:

— Гал відчує, якщо там щось не так. Або навіть якщо там все так, він все одно щось знайде. Це ж… Гал.

— Так, — граф усміхнувся тією рідкісною, майже непомітною усмішкою, яку Ельвар знав з дитинства. — Унікальний хлопець. І я не знаю, чи мені має бути заспокійливо чи тривожно, що він твоє найближче оточення.

— Мені теж важко визначитися, — зітхнув Ельвар. — Але одне точно, з ним ніколи не буває нудно.

Вони вже звернули на вулицю, де пожвавлений рух, торговці викладають спеції на лотках, а на дальньому розі чутно було, як Рік голосно сперечається з продавцем гарячих пиріжків.

Граф кинув погляд у той бік:

— Я так розумію, ми знайшли твою компанію?

— Якщо чути Ріка, значить вони десь поряд, — втомлено, але тепло мовив Ельвар.