Розділ 6

Коли він вийшов із печери, друзі завмерли.

— Що… це? — обережно спитала Мейра, дивлячись на сріблясте хутро в його руках.

— Її дитинча, — коротко відповів Гал. — Хворе. Вона хоче, щоб ми допомогли.

— Вона… вона хоче? — перепитав Торен, киваючи на постать Кайші, що стояла біля входу, велична й насторожена.

— Так. І йде з нами.

Рік усміхнувся, закочуючи очі:

— Чудово. Тепер у нас у компанії ще й ходячий кошмар із легенд, який вважає, що я невиразно пахну смаженою здобиччю.

Кайша повільно перевела на нього погляд, беззвучно. Рік миттю примовк.

— Треба в Академію, — сказав Гал. — І швидко. Вона не доживе, якщо чекати до вечора.

— Пішки не встигнемо, — кинув Ельвар.

Рік зітхнув театрально, опустив руку у внутрішню кишеню плаща і витягнув артефакт — невеликий шестигранний диск із гравіюванням. Його краї пульсували приглушеним червоним світлом.

— Я от не розумію, як ви без мене досі живі.

— Ти ж казав, що в тебе таких речей не лишилось, — здивувався Торен.

— Я казав, що не збирався їх використовувати. Це різні речі, — криво усміхнувся Рік. — Одноразовий військовий телепорт. Пряме перенесення на вказану точку, але, попереджаю, після цього мені точно потрібна пляшка вина.

Гал подивився на нього:

— До Академії зможеш?

— До двору перед головною залою, якщо нічого не вибухне.

Кайша зробила крок уперед, ніби зрозуміла, що зараз станеться. Не гарчала, не відступила. Гал обережно підняв малого ближче до грудей.

— Тримайся, маленький. Ще трохи.

— Готові? — Рік активував артефакт, лінії на ньому спалахнули.

— Завжди, — буркнув Торен, стискаючи рукоять меча радше для впевненості, ніж для бою.

Навколо них затремтів простір, повітря стало густішим, і на мить усе потемніло. Світ зник лишивши лише відчуття руху, тиску і короткий імпульс магії Кайші поруч:

Разом.

І вже за секунду кам’яні плити Академічного двору під ногами зустріли їх холодом. Світ зібрався докупи різким спалахом і в ту ж мить простір вибухнув звуками. Тіло різонуло від зміни тиску, під ногами загриміли плити, і з усіх боків понеслося:

— Тривога! Незареєстроване перенесення! — пролунало відразу кількома голосами.

Миттєво з’явився бар’єр — бліде мерехтливе кільце охоронної магії, яке оточило компанію. За кілька секунд до них уже бігли п’ятеро магів охорони в темно-синіх плащах. Двоє з них мали жезли напоготові, ще один тримав комунікаційний кристал.

— Стояти! Назвіться негайно!

Рік зітхнув, як людина, якій щойно наступили на нерви, і підняв руки догори, роздратовано махнувши артефактом:

— А ви як завжди, швидко. Молодці. І перш ніж хтось вибухне, повідомляю: це не напад, це форсоване прибуття з поважної причини.

Один із охоронців примружився, впізнаючи голос, потім вилаявся:

— Рік, ти... ти з глузду з’їхав?! Ти хоч розумієш, скільки нам тепер паперів писати?

— Угу, — невимушено відповів Рік. — Але ж не мені.

— Ну ти ж… — охоронець не договорив, бо нарешті помітив кого вони привели.

І все навколо стихло. Навіть вітер затих, коли з-за Гала плавно вийшла Кайша. Вона не гарчала, лише дивилась. Її шерсть мерехтіла в тіні, а очі світилися фіолетовим сяйвом.

— Святі покровителі, — прошепотів один із магів. — Це ж…

— Вона не небезпечна, — спокійно сказав Гал, стискаючи в руках маленьке тільце, загорнуте у свій плащ. — Її дитинча хворе. Нам треба до звіринця. Терміново.

Охоронці переглянулись. Один з них старший, сивуватий чоловік із глибоким шрамом через брову мовчки кивнув.

— Гаразд. Але я супроводжу вас. І якщо хоч що піде не так я активую бар’єр.

Рік фиркнув:

— Якщо піде не так, бар’єр уже не допоможе. Але вперед.

Кайша йшла мов тінь, не залишаючи звуків, лише шурхіт лап по камені. Студенти, що потрапляли на очі, зупинялись, хапались за роти, хтось навіть відступав за колони. Мел би, напевно, ревнував але цього разу Галу було байдуже. Малий у його руках ледь дихав. І тільки коли вони вийшли на внутрішній двір звіринця, двері розчинились самі і на порозі з’явилася Аліра.

— Галіас?.. — її голос затремтів. — Що… ти…

Погляд її впав на сріблясте хутро, потім на постать Кайші і слова просто зникли. Гал коротко пояснив, не вдаючись у деталі:

— Її мале поранене й ослаблене. Якщо йому не допомогти то не виживе.

Аліра отямилася одразу.

— Всередину, швидко. І не хвилюйтесь, я закрию простір, щоб не здійняти паніку.

Вона клацнула пальцями і навколо розлився м’який, приглушуючий бар’єр тиші.

— У нас є відділення для поранених тварин. Там тепло і спокійно. Ходімо.

Кайша рушила слідом за ними, не відстаючи ні на крок. І лише коли вони зникли в глибині звіринця, Академія нарешті знову вдихнула ніби з полегшенням. Аліра, стримуючи хвилювання, швидко обернулася до помічниці:

— Покличте головну цілительку. Негайно. Скажіть що випадок надзвичайний.

Помічниця тільки кивнула й майже побігла, огинаючи Кайшу так, ніби боялась навіть подихом зачепити її. Тим часом Гал обережно поклав маля на стіл у лікувальному відсіку. Камінь під поверхнею мерехтів м’яким світлом — захисні чари, які стабілізували будь-яку живу істоту. Кайша стояла поруч. Ні звуку, ні шереху, лише напружене, майже людське очікування в очах. Через хвилину двері розчинилися. Увійшла жінка у довгій зеленкуватій мантії, волосся зібране в низький вузол, погляд різкий і водночас спокійний.

— Аліро, — вона кинула короткий погляд на кайшу, потім на дитинча, — ти не жартуєш, бачу.

— Якби могла, пожартувала б, — сухо відповіла Аліра. — Маля слабке. Вижити шанс є, але без тебе ніякий.

Ларія підійшла ближче. Її погляд спершу зустрівся з поглядом Кайші. Мить і обидві просто завмерли, дивлячись одна одній в очі. Потім Кайша повільно нахилила голову. Наче визнала.

— Добре, — сказала Ларія. — Дивовижно, але вона довіряє. Я почну.