1 (4)

Я позадкувала. Втекла б, якби всі шляхи до відходу не перекрив Вадим. Погляд Городецького був не таким, як у Данила. Не просто небезпечним, а масним, огидним. Поруч з Данею я почувалась метеликом, що сам полетить на полум’я. Бельчину не потрібно було змушувати жінку до чогось, аби вона йому належала, він як той магніт…

Олексій був геть інакшим. Він з тих, хто просто бажає отримати своє, і плювати, якою ціною. Я відчувала дивну суміш страху та огиди і знала, що єдиним правильним рішенням було б втекти звідси негайно. Та хто б відпустив.

Данило попереджав мене про це. Вадим хоче повернути гроші, розрахуватися з нашими спільними боргами і шукати наступну дурепу, яка мріє про велику сцену. Я йому більше не потрібна. От і знайшов від кого отримати гроші.

– Сідайте, – Городецький кивнув в бік вільного місця за столом. – Обговоримо умови.

– Нам вже є що обговорювати? – бовкнула я. – Тобто… – в горлі пересохло. – Я не впевнена, що варто так швидко… Вадиме, – я озирнулась до нього, – ти дуже поспішаєш. Не чекатимеш, доки я сама віддам тобі борг.

– Не бачу сенсу, – знизав плечима Вадим. – Пан Олексій так мило погодився тобі допомогти. Хіба доречно відмовляти такому чоловікові?

Ще й як доречно!

– Я не готова приймати подібні рішення зопалу, – видихнула я. – Тим паче, що не зовсім розумію, що означає моя прихильність.

Городецький зміряв мене поглядом.

– Ви гарна жінка. Я самотній чоловік, якому нарешті потрібна супутниця життя, – сказав він. – І, найголовніше, договір з Вадимом я вже підписав, а відмов не приймаю.

– В сенсі – ви не приймаєте відмов? – я глитнула. – Ні, вибачте, пане Олексію, але я вас зовсім не знаю. Дуже сумніваюсь, що можу дати вам те, що ви так бажаєте отримати від мене. Це геть недоречний поспіх. Я планувала повернути Вадиму гроші і…

– Вадимові вже нічого повертати не потрібно, – Городецький підійшов впритул, і я зіщулилась від того, яким він був кремезним. – Ми з ним про все домовилися, і гроші я заплатив. А далі, Стефаніє, ви моя боржниця. Я пропоную все вирішити полюбовно.

– Але такий борг можна повернути грошима, – я зіщулилась.

Олексій похитав головою.

– Гроші мене мало цікавлять. Крім того, ставити жінку на лічильник, вимагати повернення коштів з відсотками… Це все навіть звучить непристойно. Не хотів би брати в такому участь. Ні, мене влаштовує те, що ми зараз повечеряємо і обговоримо, як далі будемо спілкуватися.

Ніяк! Я навіть бачити його не хотіла. В Олексієві мене вивертало від усього. І від його обличчя, і від цього масного погляду темних очей, і від запаленої шкіри, що проглядала крізь короткий їжак волосся, навіть від того, як тісно комірець стискав його широку, м’язисту, мов у бика, шию.

Зате Вадим був всім задоволений.

– Залишу вас наодинці, – промурмотів він, перш ніж вислизнути за двері. Мене омило хвилею страху. Наодинці? Навіщо б то?!

Ні, я розуміла, от тільки від цього усвідомлення ставало ще гірше. Бажання вискочити геть посилилось, але Городецький встиг зорієнтуватися швидше. Він відтіснив мене від дверей і мало не силоміць всадовив на стілець.

– Ти надто напружена, – кинув чоловік. – Не проти ж, що я на «ти»?

Можна подумати, когось хвилювало, що я проти.

– Якесь дуже напружене знайомство. Розслабся, Стефо, – Городецький підсунувся ближче. – Ти здалась мені на сцені такою запальничкою…

– Я просто дуже втомилась. І зголодніла.

– Їжу зараз принесуть. Я взяв на себе сміливість замовити дещо. Хочеш – попроси у офіціантки ще. На твій смак.

На цих словах двері відчинилися, і всередину прослизнула висока дівчина у формі клубу, закритій сукні до коліна. Я позаздрила їй. В такому одязі я б почувалась більш захищеною, ніж в короткій сукенці.

На грудях у дівчини була нашивка з іменем. Ярослава. Вона поставила страви перед нами – я навіть не подивилась, що там в тарілках, – і запропонувала нам меню. Городецький навіть відкрив його, ліниво гортав, обираючи напої.

Я ж зрозуміла, що ця дівчина – мій єдиний шанс на порятунок. Бо самій з лап Олексія не вибратися.

– Ярославо, – я потягнулась до офіціантки всім тілом. – Я… Могла б попросити вас про одну послугу?

Олексій подарував мені невдоволений погляд, але не втручався. Офіціантка його не боялась, і я сподівалася, що Городецький не має достатньо впливу, аби завдати їй шкоди. Хоч би вона зрозуміла і виконала моє прохання.

– Так, звісно, пані. Слухаю вас, – Ярослава чемно всміхнулась.

– Я хотіла б замовити щось особливе. Власник вашого закладу, – хоч би Данило був єдиним власником, хоч би він справді ним був, хоч би Яра знайшла його! – запропонував мені дещо особливе після виступу. Я не запам’ятала точну назву… але можете це принести?

Дівчина мовчала кілька секунд, потім кивнула.

– Звісно. Я уточню у нього, – пообіцяла офіціантка. – І повернуся з замовленням.

– Дякую, – я не відчула бажаного полегшення, але тепер в грудях зажеврів вогник надії.