1 (2)

У мене затремтіли руки. Я дивилась на візитівку, чекаючи, що Бельчин прибере її зараз. Погляд мимоволі чіплявся за тонкі пальці Данила. Пальці музиканта. Колись він чудово грав на роялі, так ми і познайомилися. А ще пісні писав просто чудові, такі романтичні, і мав гарний голос. Це від нього я заразилась ідеєю стати співачкою. Музика звела нас і зрештою розлучила, хоча, якщо спитати Данила, він би назвав інших винних. Мого батька, мене.

Напевне, був би правий.

Я нарешті потягнулась до візитівки. Торкнулась шорсткої, оксамитової на доторк поверхні, стиснула шматочок картону і прошепотіла:

– Не думала, що хтось досі користується візитівками. Хіба це не минуле сторіччя?

– Можливо, я надрукував її спеціально для тебе, в одному екземплярі, – Данило виклично задер підборіддя, – щоб показати, яким серйозним став бізнесменом. Тепер би твого татка влаштувало, чи не так? не впевнений, правда, що його рівень доходів відповідає моїм очікуванням.

– У нас лише незначні проблеми, – сіпнулась я.

– Я помітив. Приблизно такі незначні, як були у мене колись. Просто, Стефо, розумієш, я не вмію відвертатися, на відміну від тебе, тому не хочу спостерігати, як ти тонеш в боргах. 

Дванадцять років тому Данило був простим хлопцем з бідної родини, підробляв у нас садівником. Я не звертала на нього уваги, аж доки не побачила випадково, як він сідає за інструмент моєї матері. Те, як Даня грав, заворожувало. Я довго слухала, перш ніж наважилась підійти. Потім все вийшло само собою; ми закохалися, зустрічалися потайки від батька. Тато, дізнавшись, сердився, але зрештою махнув рукою, вирішив, що перше кохання – скороминуще. Тільки повторював, що рано чи пізно Данило покаже себе, і йому від мене потрібні лише гроші.

Його передбачення майже збулись. Дані справді знадобилися кошти, на операцію для його власного батька. Він став смиканим, хапався за будь-яку роботу, принижувався, просячи в борг. Я мусила проявити трошки розуміння, підтримати, але… Мені було лише вісімнадцять! Я повелась на татові вмовляння, і ми з Данею розбіглися. Що з ним було далі, я не знала, аж доки не побачила на обкладинці модного журналу під заголовком «віднайдений спадкоємець».

 – Я тоді була ідіоткою, – я опустила голову і міцно стиснула в руці візитівку. – Вибач. Тобі вдалось знайти гроші?

– О, як бачиш, – кивнув Данило. – Добра людина дала.

– Тато, так? Мій тато. Я знаю, що ти до нього ходив, просив оплатити операцію, і, можливо, він тоді все-таки…

– Він мене послав, – швидко заперечив Бельчин. – Звільнив і сказав більше не наближатися до тебе. Якщо вже донька перестала грати в кохання з бідняком, то нащо йому на мене витрачатися?

Я глитнула.

– Тато не міг так сказати.

– Вибач, у мене нема аудіозапису. Але минуло дванадцять років, і тепер допомога потрібна вже тобі, – Данило знизав плечима. – Знаєш, мені не подобається ця розмова. Дратує те, як ти сумніваєшся. Піду, мабуть. Але якщо все ж надумаєш, маякнеш. Спробую витягнути тебе з того лайна, в яке ти влізла.

Він так і не сказав, нащо йому втручатися, особливо після всього, що я тільки-но почула. Натомість цілком байдуже повернувся до дверей, зробив крок від мене.

Нащо  тільки приходив? Зробити боляче, нагадати про себе, показати, що я втратила? Чи дійсно хоче допомогти? Голова вибухала від сумнівів.

– Даню!

Він озирнувся.

– Ти ще чогось хотіла? – запитав, ледь помітно всміхаючись.

– Нащо тобі допомагати людині, яка розбила твоє серце? Тут повинен бути якийсь підступ. Зізнайся, що ти задумав? Поясни, що, в дідька, відбувається!

Тепер Данило повернувся до мене уже всім тілом.

– Стефаніє, – ласкаво промовив він, – одне з двох. Або ти зараз ображаєш хорошу людину, яка, попри колишні образи, хоче допомогти тобі, бо ти не заслуговуєш лишатися в тій ямі, в яку себе загнала… або я – останній покидьок, який вигадує спосіб інтелігентно… познущатися над тобою. Як думаєш, є мені сенс казати що-небудь в своє виправдання?

У мене пересохло в горлі.

– То хто ти з цих двох?

– Якщо я скажу, що перший, ти все одно будеш думати на другий варіант, – в голосі Данила вчувався біль і гіркота. – Шкода, що ти настільки поганої думки про мене, Стефаніє.

– Я вже не знаю, кому мені вірити.

– Визначайся, – знизав плечима Данило. – Якщо надумаєш звернутися по допомогу, мій номер в тебе є. Постараюсь взяти слухавку. Але не сподівайся, що я сам шукатиму тебе вдруге. Доведеться прийти самій.

___

Любі читачі, вітаю вас в історії Стефи та Данила. книга має вийти дуже емоційною та яскравою, тож, я сподіваюсь, ми з вами слідкуватимемо за героями разом! А поки поділіться, що думаєте про пропозицію Данила... Чи варто Стефанії погоджуватися?