1 (1)

Стефанія

Палючий чоловічий погляд переслідував мене увесь виступ.

Я впізнала його одразу. Данило Бельчин, один з найвпливовіших чоловіків нашої країни, сидів в третьому ряду і уважно дивився на мене. Жінка, що займала друге місце за його столиком, з усіх сил намагалась привабити увагу Данила, але марно. Я – все, що його цікавило.

Воно й не дивно. Колись ми кохали одне одного. А потім я… Все зруйнувала.

Якби дванадцять років тому я подумала своєю головою, а не слухала батька, то зараз сама сиділа б поруч з Данилом і ловила на собі заздрісні погляди, а не гарцювала перед ним на сцені, як дешева лялька. Не мусила б думати про приватні виступи перед багатіями, про те, як перекрити борг перед продюсером, який тільки росте. Ніяких би проблем не мала. Якби!

Але я послухала батька.

…Нарешті виступ скінчився. Я вихором злетіла зі сцени, навіть не почувши аплодисменти. Пробігла вузеньким коридорчиком, прямуючи до гримерки, і мало не врізалась в свого продюсера.

– Куди так швидко мчишся, Стефо? – хитро примружився він. – Могла б вдячніше реагувати на своїх глядачів.

– Вони тут не заради мене. Я лише на розігріві, – огризнулась я. – Хоча мала бути головною виконавицею, якщо ти забув. Сам мені обіцяв.

– Хто ж винен в тому, що ти така нездара, – Вадим закотив очі. – Якби ти була хорошою співачкою, то закривала б вечір і гонорар мала солідніший. Але все, що ти можеш – дупою крутити, і навіть штрафи виплатити не здатна.

– Та пішов ти! – огризнулась я. – До біса.

Вадим, високий цибатий чоловік, недоладний та лінивий, а відтак слабший, ніж йому б хотілося, пробував мене стримати, але я штовхнула його в груди, відпихуючи від себе, і поспішила до гримерки. Вслід долинуло:

– Вгамуєшся – і до мене! Буду в приватній залі. Обговоримо, як ти будеш відпрацьовувати свій борг, бо я втомився слухати, як наступна твоя пісня точно потрапить у чарти. Передам Городецькому, і сама тоді думай, як викручуватимешся!

Я прискорила крок. Подумаю про це пізніше, згадаю про всі свої проблеми, а поки – до дідька Вадима, Городецького, мій кількамільйонний борг. Я заслужила на відпочинок.

Влетівши до гримерки, я так грюкнула за собою дверима, що мало не заклало в вухах. Зате нарешті опинилась подалі від шуму клубу, від всього цього пафосу та бриді. Побути сам на сам з собою, видихнути, зібратися з думками і вигадати нарешті, де взяти гроші.

– Кляті гроші, – прошепотіла я, падаючи на стілець біля дзеркала. – Чому всім завжди потрібні гроші? Все впирається тільки в них!

– І справді. Ти ж, Стефо, на фінанси ніколи не зважала. Знати б, чому світ такий меркантильний.

Я розвернулась так стрімко, що мало не впала зі стільця.

– Це приватна територія, – видихнула я. – Моя гримерка. Ти не маєш права тут бути!

Данило всміхнувся, роблячи крок назустріч. Який же він став красивий! Навіть коли йому було дев’ятнадцять, від одного погляду цього хлопця будь-яка дівчина могла втратити здоровий глузд, а зараз, у тридцять, він тільки покращав. Виразний погляд, густі темні вії, ці очі, що затягували, мов трясовина, гостра лінія щелепи… Я ненавиділа чоловіків зі щетиною, але Данилові личило. Та йому все личило, а особливо гроші. Багатство перетворило його з симпатичного хлопця на справжнього спокусливого демона.

– Приватна територія? Та ну, – Бельчин гмикнув. – Це мій клуб. Тож я маю право бути в кожній кімнаті. Навіть в цій гримерці.

Я нервово глитнула.

– Чого тобі треба?

– Та так. Зайшов привітатися, – Данило знизав плечима. – Сказати, що ти непогано танцюєш. І фігуру досі маєш гарну.

– Це все?

Я не мала огризатися. Треба бути лагіднішою, забути про гордощі і спробувати попросити його про допомогу. Я зараз у величезній халепі, і мені не до сварок з колишнім.

Але я ніколи не вміла бути покірною.

– Пісні тільки паршиві, – докинув Данило. – Хіба не вистачає коштів винайняти нормального сонграйтера? Я думав, татко тобі все купить.

– Ти прийшов познущатися? – прямо спитала я.

– Ні. Чув, ти винна своєму продюсеру багато грошей, – зітхнув Данило. – І сьогодні він планує перепродати твій контракт. Знаєш, кому? Городецькому. Цей вміє витрясати борги.

Я глитнула. Городецький – власник колекторської контори, і зазвичай розмова з ним коротка. Я могла б пропустити сказане повз вуха, якби не чула цієї ж погрози від Вадима лише кілька хвилин тому.

– Звідки тобі це відомо?

– Це мій клуб, – нагадав Данило. – Я знаю, що тут відбувається. Завжди.

– Вадим паскуда, але не вчинить так зі мною. 

– Вчинить, – заперечив чоловік. – Тому я прийшов запропонувати тобі допомогу. Виплатити борг.

– Що?! Навіщо? – охнула я. Данило мовчав, але я не збиралась відступати. – Гаразд, припустимо. Ти заплатиш. А що натомість? Яка тобі з того користь?

– Натомість? Запропонуй сама, Стефо. Ти завжди мала гарну фантазію, – підморгнув Данило.