Епілог

Минуло чотири дні. Але час для них не йшов — він наче застиг, перетворившись на в’язку, стерильну реальність лікарняних палат і тупих поліцейських протоколів.

Осінній дощ за вікном центральної лікарні монотонно барабанив по склу, змиваючи з вулиць залишки минулого жаху, проте в душі героїв жодне змиття не приносило полегшення.

Максим сидів на ліжку в палаті травматологічного відділення, тупо дивлячись на забинтоване плече. Рана після кульового поранення нила, але фізичний біль був нічим порівняно з тим внутрішнім спустошенням, яке роз'їдало його зсередини. Іван... людина, з якою вони пили каву, якій він довіряв і перед якою відкривав душу, виявився тим самим безжальним монстром, що ламав людські життя. Максим заплющував очі й знову бачив той момент у лісі, холодний погляд дула і згасаюче світло в очах маніяка. Цей образ переслідував його щохвилини, не даючи ані сну, ані спокою. Його сестра Оля сиділа поруч на стільці, мовчки тримаючи його здорову руку, боячись зайвий раз поворухнутися чи нагадати про пережите.

Тим часом у реанімаційному крилі ситуація була ще більш гнітючою.

Настя лежала на білому ліжку, дивлячись у білу, безплідну стелю. Тіло після падіння зі сходів і дії отрути потроху загоювалося — синці бліднули, шви від суперклею та лікарських ниток затягувалися, але те, що сталося нижче пояса, не змінилося. Її ноги залишалися мертвими. Жодні спроби послати туди нервовий імпульс, жодні сльози й благання не давали результату. Медики розводили руками, називаючи це наслідком важкого нейротоксичного шоку та травми хребта під час падіння. Вона вижила, вирвалася з лап Скульптора, але залишилася у власній пастці — жива статуя, що не могла навіть самостійно встати.

Мія майже не вилазила з лікарні. Вона тримала ситуацію під контролем настільки, наскільки це було можливо для офіцера поліції, чиє керівництво вже вимагало закрити справу через смерть головного підозрюваного. Для всього містечка Іван став остаточним «Скульптором», і справу готувалися передати в архів.

Але Мія знала правду. Вона пам'ятала обрізки мотузки в лісі та те моторошне смс на телефоні.

Вона стояла біля вікна коридору третього поверху, тримаючи в руках охолоджену каву, і дивилася на порожнє лікарняне подвір'я через скло, затягнуте краплями дощу. Її мозок лихоманково аналізував кожен факт. Іра зникла. Поліція не знайшла жодного її сліду ні в місті, ні в закинутій лікарні, ні на околицях. Вона розчинилася в темряві, забравши із собою всі таємниці про те, як вони разом будували цей кривавий «музей».

У цей момент телефон у кишені Мії різко завібрував. Вона здригнулася, швидко дістала гаджет і розблокувала екран.

Це була не робоча розсилка і не дзвінок від батька. З незнайомого номера прийшло нове повідомлення. Без зайвих слів, коротко і від цього ще більш моторошно:

«Ти думала, що зачинила мене в темряві? Я дивлюся на них прямо зараз. Твоя черга боятися».

Мія похолола. Вона різко обернулася, дивлячись на довгий, порожній лікарняний коридор, де під мертвим світлом ламп денного світла тихо гуділи холодильні установки й подекуди проходили сонні медсестри.

Дівчина схопила рацію на плечі, натиснула тангенту і крикнула на повний голос, порушуючи стерильну тишу: 

— Усім посттам охорони! Перевірте палати травматології та реанімації! Негайно! У нас можливий прорив периметра!

Вона кинулася бігти коридором, розуміючи те, чого ще не знали інші: війна не закінчилася зі смертю Скульптора. Вона лише перейшла у нову, набагато більш жорстоку фазу, де головним мисливцем тепер стала жінка, якій уже нічого втрачати.