День третій. ІІ

Рештки макаронів я понесла до кімнати-холодильника. Щільніше зачинивши за собою двері, щоб не випускати зайве тепло, поринула в холод коридору і тільки-но збиралася відчинити холодильну кімнату, як раптовий тихий стукіт змусив мене завмерти з каструлькою в руках, притуливши вухо до дверної щілини.

У порожній зачиненій кімнаті, у темряві, хтось тихонько стукав. Саме хтось. Якби це був, до прикладу, дрібний стукіт крапель, я б без вагань увірвалася всередину, щоб переконатися, що в нас не тече дах. Так би й було. Якби я не почула, як хтось барабанить пальцями по столу. Вистукуючи якийсь невловимий мотивчик. Знаєте, як коли нудьгуєш в очікуванні й уже починаєш нервувати.

Кілька секунд я намагалася розпізнати вистукуваний ритм, а потім сама ж себе осмикнула: ну що за маячня? Щось пролилося й капає, а я вже уявила бозна-що... Рішуче смикнула двері, ляснула по вмикачу і скрикнула від несподіванки.

На столі тінню метнулася сіра мишка. Тобто спочатку я не зрозуміла, що це. Але потім легко домалювала образ: щільне тільце з припалою пилом шерстю, довгий тонкий голий хвостик. То це була миша! Звісно, не щур, не щур. Фу, годі таке уявляти! А що стукала — то це я сама себе накрутила. Просто мишка шукала собі їжу.

Я б розсміялася, якби так сильно не калатало від переляку серце, буквально в горлі. Це ж треба, яка музикальна мишка...

Напевно, кричала я відчайдушно, бо мої подруги обидві примчали, наче на пожежу. Побачивши мене живу-здорову й не покалічену, Юля підозріло запитала:

— Ти чого репетуєш?

Я, ніяково посміюючись із власної реакції, махнула в бік столу:

— Та мишу побачила. Це від несподіванки. Он вона! Блін, не встигла жбурнути в неї нічим.

Дівчата уважно подивилися на мене, потім переглянулися й уп'ялися поглядом в той куток, куди кинулася нещасна голодна мишка.

— Слухай, це або кіт до нас забрався, або це домовик, — нарешті сказала Катя.

— Хіба бувають домовики в нових будинках? — засумнівалася Юля.

— А кіт тут звідки? Ти хоч одного бачила?

— А типу домовиків бачила!

Я хмикнула, мимоволі ковтнувши клубок, що застряг у горлі:

— Та звичайне це мишеня.

Вони, явно змовившись, дивилися на мене як на дурепу.

— Миші такими величезними не бувають.

— Хіба що мутанти з метро.

— Господи, та це міські легенди. Немає в метро ніяких мутантів.

— А тут тим паче!

— Кінчайте дуріти. Так я й повірила.

Я демонстративно рушила до столу й із полегшенням розсміялася, розгледівши «мишу» під іншим кутом. Це ж лялька з мішковини!

Я підняла її й потрусила перед собою:

— Ось вона, миша з метро. Ай-яй-яй, зараз усіх загризе!

Катя з Юлею переглянулися й знизали плечима. Точно, змовилися!

— А чому вона бігала? — уточнила Юля.

— Та просто впала, не знаю, від протягу чи від вібрації, та й усе.

Я щосили намагалася випромінювати впевненість і спокій, але якнайшвидше покинула кімнату-холодильник і заразом дівчат звідти виштовхала.

Ні за що в світі я б не зізналася, що жодна іграшка з ганчірок не здатна бігати так цілеспрямовано й спритно. Якщо вже на те пішло, іграшки взагалі не можуть бігати без відповідного механізму. І, не маючи пальців, вистукувати мотивчики теж не вміють.

У селі завжди здається, що разом із сутінками тиша ущільнюється, і ти якось навіть не очікуєш жодних звуків. Тому зовсім раптово і від того ще страшніше пролунав незнайомий чоловічий голос під самими нашими вікнами:

— Пусти в хату!

Ми, усі троє, так і підскочили.

— Та блін! — ледь чутно прошипіла Катя, першою приходячи до тями. — Хто знову хвіртку не зачинив? Ти знову, Таю?

Я тільки головою похитала, не вступаючи в сперечання. Бо взагалі не пам'ятала, хто останнім із нас заходив на подвір'я, і вже тим паче — була зачинена хвіртка чи ні.

— Оце тобі й сигналізація! — теж пошепки розізлилася Юлька. — Жодного рипіння не чути! Що з неї за користь? І з вас також!

— Ти краще гримни на нього цим своїм селянським голосом! — вимагала Катя.

Юля знову зробила дивне обличчя, але, коли зрозуміла, що ми не жартуємо, раптово сильно здивувалася.

— Слухайте, та не кричала я ніяким селянським голосом. Що ви від мене всі хочете?

— Тобто як не кричала? Ти ж так страшно полізла з іншого боку копиці, звідки ми на тебе й не чекали. Так натурально ще.

— Ага, і чоловічим басом ричала: «Ось уже доберуся до вас, стерви!» — безуспішно спробувавши підробити тогочасний Юльчин голос, підтвердила Катя.

— Ви жартуєте? Ні? Я навколо стогу, правда, обійшла разок, бо мені здалося, що ви з іншого боку злізли. Але ви не злізли. І ніякого басу я не чула. Думала ще, що це ви жартуєте зі мною, розіграти вирішили. Як навіжені гепнулися тоді, ніби за вами й справді хтось гнався. Я навіть трохи злякалася.

Юля точно не брехала. Ми з Катьою розгублено переглянулися.

— А хто ж тоді це був?

— Пусти в хату!

Голос був зовсім поруч, прямо під вікном.

Ми, наче маленькі, заметалися по кімнаті, а потім не знайшли нічого розумнішого, як сховатися під стол, хоча через високо розташовані вікна нас і так ніхто б не розгледів.

— Звідки вони взагалі знають, що ми вдома?

— Ти що, дурна? У нас радіо репетує.

Я перебільшила: зараз із нього доносилося ледь чутне тужливе завивання, що переривалося шипінням. Наче хтось намагався крізь заметіль докричатися, але тільки охрип і за завив від безвиході.

По-пластунськи Катя дісталася до магнітофона й ляснула по кнопці вимкнення.

Запала тиша, в якій особливо голосно, навіть загрозливо гуділа піч — здається, усе голосніше й голосніше.

— І світло горить, — меланхолійно зауважила Юля.

У нас єдиних в селі горіло світло. Безглуздо було вимикати його, пізно.

— Сусідко, пусти! У гості хочемо!

Їх там що, багато?

І тут ми вперше почули в селі собачий гавкіт — злий, захлинаючийся. Вадимко не був німим! Ну а хто, окрім нього?