День третій. І

Я не встигла зорієнтуватися зранку, а дівчата між собою вже домовилися й вирушили разом по воду та виливати відро з помиями. Мені було не дуже приємно залишатися самій у хаті. Хоча, здавалося б, уже досить видно і... боятися нічого, тобто абсолютно. Що може статися з тобою в будинку, де поруч телефон (хай і не завжди робочий), піч, кочерга?! 

Але вчорашня пригода з нібито бабусею маячила на закутках свідомості, тривожила. Я б краще разом із дівчатами сходила. І те, що вони навіть не запитали мене, а просто зібралися й пішли, зачепило набагато сильніше, ніж мало б. Адже це дрібниця, дурниця. Але я не змогла сидіти поруч із затишно потріскуючою піччю, а вийшла в коридор і зупинилася перед вхідними дверима чекати на повернення дівчат. 

Тут було помітно прохолодніше і якось похмуро, чи що, попри увімкнене світло. Майже одразу за дверима пролунало якесь шурхотіння, ніби хтось не хотів бути почутим. Без роздумів я розчинила двері й відійшла трохи вбік, поступаючись подругам дорогою.

Вони стояли прямо на порозі, плечем до плеча, і ніби щось затуляли від мене. Змовилися, викинули мене із гри. У Каті з Юлею таке бувало, коли вони вдвох раптом вирішували кудись поїхати, піти в кіно чи вирушити в торговий центр і домовлялися між собою так, ніби мене поруч із ними немає. А коли я ображалася, робили здивований вигляд, мовляв, ми думали, ти не хотіла, ми не знали, що тобі теж цікаво.

Мама пояснювала, що завжди потрібно проговорювати вголос те, що тобі не подобається. І я спробувала, тим паче, що вони мовчали: 

— Навіщо ви це робите? Це якась гра? 

— Ти про що? 

Катя подивилася на мене як на дурненьку. А Юля тільки брови підняла. Такі невинні. 

— Ви щось ховаєте за спиною? 

— Нічого не ховаємо. 

— Тоді покажіть! 

— Що показати? 

Мені захотілося Катю стукнути, але я замість цього продовжувала проговорювати: 

— Поверніться до мене спиною. Ось ти, Катю, повернись. 

— І не подумаю. З чого це раптом? 

— Просто поверніться. 

— Навіщо це тобі? — нарешті втрутилася Юля. 

— Вам важко? Хочу побачити ваші спини. Чи є вони у вас. 

Катя скривилася, ніби я верзу відверту нісенітницю: 

— Не мели дурниць. Спини як спини. Звісно, є. 

— Тоді поверніться! 

— Чого це ти почала тут командувати? Навмисно не повернуся. Із принципу.

— Якого ще принципу? 

Я зопалу рушила до них, щоб силоміць розвернути. Вони синхронно позадкували, усміхаючись неприємно й теж однаково. І раптом різко ступили назад і зачинили в мене перед носом двері.

Я просто заніміла від такої поведінки. Від гніву мені аж кров до голови прилила, і я, яка весь цей час тремтіла від холоду, раптом відчула такий жар, ніби мене ззаду облили окропом.

Вони досить довго мовчали, а потім затупали, загомоніли, наче щойно прийшли, як ні в чому не бувало ввалилися в хату, трохи не зачепивши мене дверима. І дуже природно вдали здивування, коли я спробувала продовжити розмову й з'ясувати причину їхньої безглуздої поведінки.

Пройшли повз мене, Юля одразу кинулася до печі, Катя заходилася налаштовувати радіо. Я навмисно перестала повертатися до них спиною, але дівчата взагалі це ігнорували. 

— А ви помітили, що я до вас не повертаюся спиною?

Юля підвела голову від чергової макулатурної газетки: 

— І що це означає? Я не помітила. А треба було? 

— Думаєш, ми тобі що-небудь напишемо вугіллям? — припустила Катя, скривившись від раптового виття, що вирвалося з динаміка магнітофона.

Блін, так природно вдали, що нічого не розуміють, що я засумнівалася. А коли сумніваєшся, треба хапатися за найбільш заспокійливу версію. Що я й зробила.

Зі стосу на розпал

Буває так, що якусь зовсім уже нестерпну подію психіка заради душевного спокою начисто стирає з пам'яті. Інакше людина з глузду з'їхала б. І наче ти мусиш в істериці битися, і бився ж щойно, а ось зараз лягаєш спати й провалюєшся в сон, як у чорну яму, або почнеш їсти з апетитом. Інший збоку подивиться: та я б у такій ситуації!.. Насправді невідомо, що б ти робив у такій ситуації.

Тобто це все зрозуміло. Захисний механізм психіки.

А що ж відбувається, коли ти йшов за чимось і раптом зупиняєшся, а в голові — ніби гумкою стерли? Навіщо йшов? Куди йшов? Стоїш на порозі кімнати, безладно поглядом нишпориш: раптом щось наштовхне на думку? Але ні. Так і йдеш собі. Або починаєш займатися чимось іншим.

А от тобі ніколи в голову не приходило, що ти якраз-таки йшов і прийшов куди треба, на конкретний поклик? Почув і пішов. І прийшов. А потім у якийсь момент сталося щось настільки моторошне, нестерпне, що не піддається логіці, неможливе, що твоя психіка миттєво зреагувала й залишила тобі тільки безпечну частину спогадів: ти навіщось прийшов і просто з голови вилетіло.

Не пам'ятаєш ступору, що охопив тебе й заважав пручатися. Не пам'ятаєш німоти, яка не дозволяла покликати на допомогу, протестувати. Не пам'ятаєш пронизливого жаху, що прошив тебе наскрізь, заглушаючи навіть біль.

Ти все пам'ятаєш — і не пам'ятаєш.

Вчені довели, що всі обличчя, які ми бачимо уві сні, не вигадані нашою уявою, а точно повторюють ті, які ми колись бачили в реальності.

Ти не можеш забути той давній сон, коли на тебе напало моторошне дещо, настільки справжнє, що ти міг розгледіти кожну його волосинку, кожну зморшку і точно знав, чим саме воно небезпечне.

Ну, загалом, ось ти й згадав, навіщо йшов у дальню кімнату...

На кухонній веранді Катина мама розвісила по стіні куплені на місцевому ринку в бабусь гірлянди червоного гострого перцю, в'язки з великих головок часнику, вінки з якихось невідомих мені, але красивих сушених листків. Тітка Марина ніколи не використовувала цю красу для готування, купувала суто щоб підтримати місцевих бабусь.