День другий. Ніч

Вирішивши не залишати мерзенних хробаків у хаті, ми гуртом винесли пакет із відкритою банкою на ґанок. Неусвідомлено трималися разом, бо перспектива зустрічі віч-на-віч з Опанасівною нікого не радувала. 

Після гарячого приміщення зимове повітря здавалося особливо смачним і гострим. Навколо все іскрилося чистотою в сутінках, що поступово наповзали на село. Сцена з огидними опаришами відступила назад і забулася, настільки на вулиці було добре. 

— Ой, шкода, що в нас лиж немає. Було б класно покататися! — мрійливо протягнула Юля, шумно втягнувши носом морозне повітря і одразу ж закашлялася. — Не те, що на фізрі. 

— Іди в Опанасівни попроси, — одразу ж запропонувала я. — У всіх сільських напевно є лижі. 

— Ні, я її боюся. — відповіла Юля. —Вона мені чимось одну бабу нагадує, Явдоху. Мені років сім було, ми ще з батьковою ріднею спілкувалися. І мама мене на тиждень у село до його двоюрідної тітки відправила. Типу там батько теж мав бути, але все як завжди — приїхав на пів дня і змився. Господи, я мала була, чекала на нього, дурненька. І постійно біля паркану, з того боку, що виходить на вулицю, стирчала, щоб не пропустити татуся. А навпроти якраз ця Явдоха жила. 

Дуже неприємна стара. Наче й одягнена нормально, і з обличчя не страшна, а все одно якесь відчуття відштовхуюче було. І манера в неї ще така дурна була: стане поруч із хвірткою біля того парканчика, де в хаті малі діти, за дошки вхопиться і дивиться, як малеча грається. І так довго могла стояти, прямо очима їх пожирала. І на кого витріщалася, ті діти обов'язково потім хворіли. Висока температура, жар, плачуть без причини. Тому Явдоху прозвали зурочливою. 

Ну я, звісно, тоді всього цього не знала. Хто б мені став розповідати. Я просто не любила цю стару, підсвідомо уникала. Але коли вона того разу приперлася, у паркан вчепилася і стала витріщатися, я не пішла. Татусь же мав із хвилини на хвилину приїхати. Він же обіцяв, блін. Я думала: «Ось приїде, прожене страшну стару, забере мене з собою». Ага, приїхав, як же… 

Ну добре. Коротше, я біля паркану з одного боку з якимись камінцями граюся, а Явдоха з іншого боку стоїть. А баба Ніна моя в хаті щось там робила. 

День ще був такий мерзенний, я добре запам'ятала. Може, тому що з батьком пов'язано. У таку погоду мені краще б удома сидіти, мультфільми по телевізору дивитися, а не біля паркану стирчати. Було дуже вогко й водночас душно. Нещодавно дощ пройшов і, судячи з хмар, явно збирався ще линнути. А поки що повільно почав згущатися туман. 

Явдосі б додому до себе піти, до неї ж ніхто приїхати не мав, а вона стоїть. І раптом тихо, але дуже чітко, так улесливо: 

«Дівчинко! Дівчинко! Іди до мене, дівчинко!» 

Дивлюся, а вона рукою мене манить і усміхається. Привітно так, а я все одно відчуваю, що усмішка недобра, брехлива. І чого це раптом мене чужа стара з мого двору кличе? 

Але ж мене вчили, що треба дорослих слухатися, літнім людям допомагати. Якщо кличе, треба підійти. А самій так дико не хочеться йти. Страшно мені якось і холодно. Хоча, нагадаю, на вулиці духота була. 

А стара не вгамовується. Побачила, що я пішла, і знову кличе, ще наполегливіше. І я так повільно, повільно, крок за кроком, до хвіртки і йду. Добре, що тут баба Ніна вийшла у двір, одразу зрозуміла, в чому справа, мене гукнула: «Юля, в хату йди!» І я наче прокинулася, побігла до неї з усіх ніг. А баба Ніна Явдоху дуже суворим голосом питає: 

«Треба тобі щось, сусідко?» 

А та таким улесливим голосочком: 

«Та ось, цукерку хотіла твоїй дитинці дати». 

А ніяких цукерок не було в неї, брехала все. 

Баба Ніна відрізала: 

«Не можна їй цукерок, сусідко». 

І в хату мене повела. Нічого не сказала, тільки одразу мультики ввімкнула й фіранки на вікнах, що виходять на хвіртку, засмикнула. Я лишень пискнула про тата, але баба Ніна так подивилася на мене, що я до самого вечора взагалі у двір не потикалася. 

Ну не знаю, правда чи ні, але потім мені мама якось мигцем розповіла, що саме в той день неприємна історія трапилася через Явдоху. Ніби вона так по всьому селу пройшлася і, кого зуміла з малечі, зманила на вулицю й у туман повела. Невідомо, навіщо й куди, але на неї зі зграйкою чужих дітей випадково натрапив пастух. Він через туман вирішив худобу назад загнати, а так склалося, що разом із худобою і дітей назад привів. А стара швиденько в себе в хаті заперлася і кілька днів носа на вулицю не потикала, навіть дверей не відчиняла. І вийшла, тільки коли батьки цих діточок заспокоїлися. 

У будь-якому випадку, більше за весь час, що я у баби Ніни гостювала, Явдоха до нашого паркану не підходила, і я трималася ближче до хати. А батько мій так і не приїхав… 

Ми помовчали. Батько у Юлі був болючим місцем, і ми всі її жаліли. Поліна в печі немов шипіли про щось, і їхнє бурмотіння не додавало затишку. І тут Катя теж згадала історію — про Лимериху. 

— Пам'ятаєте, як я кілька разів влітку в таборі відпочивала, де мій дядько — директор? У нас у загоні була така дівчинка Ніка, класно розказувала страшилки. Я досі пам'ятаю одну, про бабцю. 

Історія про самотню бабцю в лікарні, про яку жартували, що вона їсть медсестер. Молода медсестра теж так жартувала, поки одного разу їй не випало нічне чергування. 

І звали її на старовинний лад — Лимерива Пелагея Гаврилівна. Самотня старенька. До лікарні її привозили сусіди, але потім не провідували. А та наче й не чекала ніяких відвідувачів. 

Попри найзвичайніший, безневинний вигляд і непоказну зовнішність, Пелагея Гаврилівна викликала якесь підсвідоме відчуття небезпеки. Перебуваючи поруч із нею, медсестри відчували ніби з нею весь час треба бути напоготові. Вони завжди між собою жартували з цього, підсміювалися, але всередині стискалися і всіляко відтягували момент, коли треба було йти в палату до Лимерихи. Намагалися навіть удвох приходити, хоча правилами це заборонялося. І процедури всі проводили максимально швидко, практично не розкриваючи рота. І навіть у найбільшу спеку перед відвідуванням бабиної палати медсестри під різними приводами одягали халат із довгими рукавами. Особливо коли Лимериха залишалася в палаті без сусідок.