День другий. ІІ

Моя бабуся хоч і стверджувала що зовсім не забобонна, постійно робила якісь маніпуляції із замовляннями на удачу, щасливими монетками та іншими оберегами. «Якщо дивну людину побачиш, хто-небудь тобі в магазині чи на вулиці щось скаже недобре, а ти одразу йому: „Твоє діло — тобі в тіло!“», — вчила вона мене. 

У першому класі я, пройнявшись бабусиними настановами, постійно собі під ніс бубніла цю приказку, навіть у відповідь на запитання касирки в найближчому магазинчику, поки мама мене не висміяла. Ось і зараз я подумала, чи не спробувати таким чином захищатися від Опанасівни. І вже дівчатам хотіла сказати, але присоромила сама себе. 

Зі стосу на розпал

Ми так боїмося того, що скажуть про нас інші люди, що найчастіше мовчимо, коли слід кричати. Бо уявляємо себе недостатньо розумними, недостатньо важливими для інших. Мовчимо, особливо коли відбувається щось геть несусвітнє. Але нам здається, що краще перетерпіти. Краще вигадати собі купу відмазок, аби тільки залишитися у звичному оточенні, аби тільки нас не відкинули, не відштовхнули. І всі мовчать. Мовчать навіть із тими, кого вважають гіршими за себе... 

Ялинові лапи, які ми з Юлею приволокли з лісу, у теплі розпушилися і виглядали вже не такими обдертими. Правда, довелося гілки укоротити й прорідити, щоб досягти потрібного результату. А залишки ми закинули в піч. По хаті одразу поплив аромат ялинової смоли, смачний, запаморочливий. Я обернула гілки для надійності в газетний аркуш, тому що вони виявилися свіжішими, ніж ми думали. 

Яка ж цікава макулатура в Каті на дачі! Влітку нікому з нас і в голову не приходило порпатися в цьому паперовому мотлоху для розпалювання, тим паче читати його. Ми взагалі на дачі не читали, що вже там казати. А як багато всіляких статей про паранормальщину серед усіх цих місячних календарів садівника-городника та способів вирощування гігантських огірків. 

— Треба цього бідолаху ще нагодувати, Вадимка, — мені раптово згадався пес, і так само раптово стало його шкода. 

— У нас курки навалом. Поділимося, — кивнула Катя. — Слухайте, я тут подумала. Собак вони не годують. В селі собак не чути. А дядько Володька татові розповідав, що минулої чи то позаминулої зими вовки якогось рибалку чи мисливця зжерли в місцевому лісі, тільки чоботи залишилися. Може, це й не вовки зовсім були? 

— Господи, Катю! Ти взагалі? Ти чому нам раніше цього не розповіла, до того, як ми в ліс ходили? — скипіла Юлька. 

— Але ж вас не зжерли, — присоромлено відмахнулася Катруся. — І взагалі я тільки зараз згадала. 

— А що ти ще забула згадати? — Юля ніяк не вгамовувалася. 

— Так, спокійно, спокійно. Ясно ж, що якщо ми будемо місцевих собак годувати, навряд чи вони захочуть нас зжерти. Ну, за логікою речей. 

Подруги обмінялися злісними поглядами, але визнали мої слова розумними й припинили сварку. 

Можете про мене думати що хочете, але я все одно чужого пса, та ще й такого здоровенного, побоювалася. Це ж тварина, хто знає, що йому в голову стрельне. Тому безстрашну Катю я зустріла з лопатою. Подруга склала на неї залишки курячих ніжок, які ми вже обгризли. 

Вадимко не перебирав харчами. Почекав, поки я приловчуся тримати лопату рівно і водночас так, щоб його не забити, потім делікатно підійшов і все в одну мить із лопати зжер. Прямо дійсно за один укус. 

Ми з дівчатами аж остовпіли. Уявили одразу, що це могли бути не курячі, а наші ніжки. 

Пес, здавалося, уважно слухає наші міркування. І навіть усе розуміє. Тому що наприкінці він дуже характерно чхнув, ніби тихенько пирснув зі сміху. А коли ми перелякано завмерли, бо вперше почули від нього хоч якийсь звук, старанно помахав хвостом. 

Дивовижна тварина. Незрозуміло, чим харчувався такий здоровенний пес, як йому вистачило сил прибігти сюди з далекого села і, головне, навіщо? І цей запашок від нього специфічний. Ні, не мокрою псиною, як слід було очікувати. А якоюсь невловимою тухлятиною, яка гостро відчувалася в чистому морозному повітрі. 

Кинувши лопату біля ґанку, ми вирішили скористатися нагодою (тобто тим, що вийшли на вулицю) і прогулятися. 

Погода була не сонячна, зате спокійна, без вітру й снігу. Повітря здавалося смачним і свіжим, особливо коли Вадимко не надто наближався до нас зі своїм протухлим запахом. Засніжені дахи будинків, а також завалені зверху і з обох боків снігом паркани та дзвінка тиша надавали селу якоїсь казкової таємничості. Ніби ми потрапили в зачароване місце, де немає нікого живого, крім нас трьох. Троє в сонному селі, не рахуючи собаки. І водночас було щось тривожне й гнітюче в цьому незайманому тихому краєвиді. Занадто все чистенько, занадто спокійно. 

Я зліпила сніжку й запульнула в чийсь паркан. Прохід до хвіртки біля цього будинку був більш-менш розчищений. Сніжка глухо вдарилася об верхівку дошки, що стирчала із кучугури, і розсипалася. 

Юлька з Катею негайно послідували моєму прикладу. Ми так старалися, пихтіли, працювали мовчки, злагоджено й беззупинно, що врешті-решт самі розреготалися над абсурдністю ситуації. Мабуть, і тут не було собаки, бо відповіддю на нашу стрілянину була тиша. Господарі, ясна річ, були відсутні. Навряд чи нас було видно за кучугурою, але глухі удари по паркану, які чудово розрізнялися в сільській тиші, не почув би хіба що глухий. 

Зате навколо нас почали збиратися ті самі вихори, схожі на маленькі торнадо, які ми вже зустрічали дорогою до села. 

Дивно, звідки вони взялися, адже й вітру наче жодного немає? 

Катя зліпила сніжку, але цього разу запустила її не в паркан, а постаралася поцілити прямо в сніговий вихор. І промахнулася. Ясна річ, ми негайно переключилися на нову мішень. Але тут Юля ухитрилася і влучила точно в стовпчик вихору. По ідеї, сніжка мала впасти на дорогу й розсипатися, але її ніби проковтнуло, і тієї ж миті жіночий хрипкий голос дуже голосно скрикнув: «Ай-яй!» 

Він точно пролунав із вихору. Ми збентежено перезирнулися. Нікому не почулося.