День другий. І

Я прокинулася від тупотіння в коридорчику. Не так як вночі, ніби хтось крався, а не соромлячись, хоч і не дуже голосно. 

— Та хто там, господи, — невдоволено й хрипко крикнула Юлька, рвучко сідаючи й стягуючи з нас покривала. 

— Ой, — тільки й мовив дядько Володька, відступаючи назад до дверей. 

Справді, видовище не для слабких нервів: із купи безладно наваленого лахміття висувається скуйовджене щось, обмотане шарфом. Ми теж геть не очікували побачити в нашій кімнаті лиханівського пічника — літнього дядечка, який влітку любив заявитися до дачників у гості, привалитися до паркану, до стіни хати чи до стосу дрів, із насолодою курити якусь особливо смердючу самокрутку й дивитися, як усі довкола працюють. Але якщо вже він сам щось майстрував, то винятково тверезим і винятково добре. Дядько Володька був абсолютно нешкідливим і перебував під командуванням у своєї бойової дружини. 

Він якраз таки і мурував у Катиній хаті піч. Але дядько Сашко, хоч і контролював увесь процес, все одно дуже за піч хвилювався. Особливо після того, як витягнув із Арбузинки п’яненького пічника, який надумав скупатися й ледве не втопився на самому мілководді. Дядько Володька вельми дякував Катиному татові, але гроші за роботу все одно взяв у повному обсязі. 

А от дружина пічника потім приходила і дядька Сашка сварила: навіщо витягав, їй би тільки легше стало без цього ледацюги. 

Дивна жінка. 

Цього разу Володька прийшов надзвичайно вчасно, адже пічка за ніч встигла охолонути настільки, що навіть під усіма шарами ганчірок та ковдр було холодно. Людина, яка робила цю піч точно мала знати як протопити її без ризику пожежі. Тим паче що він був абсолютно тверезий, попри геть синій ніс, і навіть без своєї звичної смердючої цигарки. 

Пічник, який із величезним подивом витріщався на нас, для певності навіть перерахував наші голови, що стирчали з лахміття, і разів із п’ять сумнівним голосом уточнив, чи справді ми приїхали без дорослих. 

— А мене жінка погнала, — довірливо повідомив він. — Мовляв, усе. А я от вирішив перевірити, як воно тута, пічка моя чому не димить, не паше, коли в хату заселилися. А ви он воно що! Морозитеся! 

Ми надзвичайно зраділи появі дядька Володьки. А то складалося враження, що, крім нас із Опанасівною, в селі взагалі нікого немає. Обступивши пічника, від якого ще віяло вуличним холодом, ми навперебій заходилися вихваляти його здібності й благати навчити нас правильно топити піч. Щоб вона не тріснула. 

— Та з якого дива їй тріскатись? — крутив головою пічник. 

І так швидко розпалив нашу піч, що температура в хаті одразу підскочила градусів на п’ятнадцять. Ми з дівчатами негайно скинули куртки й порозмотували шарфи, радіючи, що з рота перестав іти пар, а дядько Володька тільки головою хитав та охкав. Сам він, попри жар, який розвів, так і сидів у застебнутій на всі ґудзики куфайці та в шапці з опущеними вухами. І навіть колір носа зовсім не змінився. Судячи з усього, пічнику взагалі не було гаряче. 

Взагалі щось у ньому було невловимо дивне, але я ніяк не могла збагнути, що саме. Навіть не дивне, ні. Не те. Незвичне. 

Дуже детально пояснивши, як і коли слід підкидати дрова і підтримувати вогонь, як стежити за витяжкою, щоб не вчадіти, як вигрібати попіл, пічник вимагав від кожної з нас повторити всі його пояснення. І лише переконавшись, що в хаті стало не те що тепло, а навіть спекотно, навідріз відмовився від нашої курки, розпрощався і, задкуючи, ніби не бажаючи випускати нас із погляду, пішов. 

Чомусь дядько Володька старанно уникав повертатися до нас спиною. Ми це одразу помітили і підсміювалися. Юлька навіть примудрилася шепнути нам, що пічник побоюється, аби ми його в спину не штрикнули. Та що там, він навіть у дверях завмер якось напівбоком, наче соромлячись. 

— Ви, того, дівки, коли що не так, коли сталося що, перші слова запам’ятовуйте. Що першим вам скажуть. 

Попрощавшись із пічником і всівшись навколо печі з таким захватом, наче бачили її вперше в житті, ми деякий час просто грілися, обпікаючи руки об її розжарені боки, а потім заходилися обговорювати несподіваний візит. 

Здається, ми замикали вхідні двері. Дивно, як дядько Володька в такому разі примудрився зайти, але ще дивніше, що Каті довелося відмикати замок, аби випустити нашого рятівника з хати. Виходить, він зайшов і за собою вхідні двері замкнув? 

І скрип хвіртки ми знову проґавили — не чули ні коли пічник прийшов, ні коли йшов. Утім, це якраз зрозуміло: спочатку ми спали, а потім так радісно галасували біля печі, що забули про все на світі. 

— До речі, ви помітили? Дядько Володька жодного разу не згадав про козу, — раптом пирхнула від сміху Катя. 

— Точно! — скрикнула я. 

Річ у тім, що улюбленою приказкою пічника, яку він вставляв доречно й недоречно, було: «Бодай тебе коза!». Ось воно! Ось що здавалося в дядькові Володьці незвичним — відсутність улюбленої приказки. Воно ж мало само собою вирватися: «Бодай тебе коза!», а ніяке не «Ой». 

Усі вони, місцеві, взимку якісь не такі, несхожі на себе звичних. 

У будь-якому разі дядько Володька нас урятував, і такі дрібниці, як забута приказка, схована спина чи ненадійний замок, хвилювали в найостаннішу чергу (якщо взагалі хвилювали). Ми потім, звісно, ще раз обговорили нашу неуважність (ніхто так і не захотів брати на себе провину за незачинені двері) й дійшли висновку, що цього разу воно було тільки на краще. Але наступного разу будемо двері ретельно замикати й одна за одною перевіряти. 

І ще нам було трохи ніяково за “погане відро”, яке ми виставили в коридорчик поруч із верандою. Вміст був зверху прикритий фанеркою, але все одно перед чужими соромно. Відра з чистою колодязною водою стояли в коридорі ближче до стіни з піччю, щоб вода була не такою крижаною, та й ходити зайвий раз на мороз не хотілося. 

Але врешті-решт бодай у житловій кімнаті остаточно вивітрився цей відразний підвальний запах. Хіба що в коридорі ще періодично тхнуло, але некритично. Піч гуділа затишно, по-домашньому.