День перший. ІІ

Як не дивно, Опанасівна все ще стирчала у нашому дворі, хоч і не стала заходити в будинок. Вона стояла на розчищеній мною доріжці, і варто мені було взятися знову за лопату, вона заходилася жалібно охкати над нашою печальною долею. 

— Ох, нащо ж ви приїхали, га? 

— Відпочивати. У нас же канікули, зимові. — максимально ввічливо і терпляче відповіла я, прикидаючи в голові як би посунути настирливу бабцю так, щоб розчистити доріжку далі, чи хоча б натякнути їй іти додому. 

Вона щось бурмотіла собі під ніс, та так, що це вже починало дратувати: чи то бідкалася над нашою нещасною долею, чи то прокльони слала. 

Через кілька хвилин вийшла Юля, яка вирішила все ж підмести підлогу. Совок з купкою пилу в руках Юлі спровокував новий напад незрозумілих повчань старої: 

— Раніше лад кругом був, порядок, — знову забурмотіла Опанасівна. — Законів тримались. І тутечки спокійніше було. Всякий знав що до чого. Коли що сказати, а коли і зробити. Не обертатися, слова знали. Теперечки все догори дригом. Творять що хочуть. Геть не боїтеся, просто в пащу лізете. Ні хреста, ні образа! 

— Та що вона там все бурмоче? — роздратовано зашипіла Юля. 

— Нехай собі бурмоче, — великодушно дозволила я. — Тобі шкода? З ким ще їй так бурмотіти? 

Хоч ми й гомоніли між собою геть тихо, схоже, Опанасівна все ж почула нас. Вона раптом різко замовкла, дико стрельнула в наш бік очима, як зазвичай спідлоба, і мовчки вшилася за хвіртку. 

— Гей ви! — Катин вигук змусив нас підстрибнути, а Юля навіть просипала трохи пилу з совка. — Ану марш за водою! 

Криниця на початку вулиці була акуратно очищена від снігу, це ми одразу примітили. З відчайдушним рипінням ми обачливо прикрили за собою хвіртку, щоб ніхто без нас на подвір’я не поткнувся, бо двері до хати замикати не стали. Здається, тепер усі довкола були в курсі того, що ми приїхали, коли йдемо і коли повертаємося, — усе завдяки хвіртковій сигналізації. Втім, Юля тут же розумно зауважила, що ми теж завжди знатимемо, хто до нас незваним припхався. 

Але поки нікого з жителів, окрім Опанасівни, щось видно не було. Я більше не ризикувала дивуватися відсутності характерного запаху пічного диму, бо дівчата засміяли б мене остаточно. І все ж складалося стійке враження, що з усього села піч топилася винятково в нашій хаті. 

Колодязь був напрочуд звичайний, із важким ланцюгом, тугою ручкою, під яку в жодному разі не рекомендувалося сунути голову, та з трохи пом’ятим відром. На морозі ми не наважилися хапатися за колодязне відро голими руками, тож довелося натягнути намоклі рукавички. 

Впоралися досить швидко, із жартами та азартом. А от на зворотному шляху з повними відрами довелося притишити хід. І не тому, що вони були важкі, — не важчі за наші шкільні рюкзаки. Прямо на дорозі навпроти нашої хвіртки сидів великий чорний пес і пильно дивився на нас. Вигляд він мав незрозумілий: не дружелюбний, але й не агресивний, а скоріше якийсь знуджений. 

— Привіт, — не змовляючись привіталися ми з собакою. Напевно більше з інстинкту самозбереження, щоб одразу показати досить таки великому псу, що ми не налаштовані вороже. 

Пес наче ворухнув хвостом, тоді позіхнув на всю пащу, показавши чималі жовті зуби, але не рушив із місця. І не видав жодного звуку, навіть коли позіхав. 

Постоявши рівно стільки, щоб відчути, які ж важкі наші відра, ми про всяк випадок тихенько рушили повз пса до своєї хвіртки. Той стежив за нами тьмяними очима, не виказуючи абсолютно ніякого інтересу. 

Ми скрипнули хвірткою, поставили відра на стежку вже на нашому подвір’ї й обернулися подивитися на пса. Той трохи схилив голову, наче прислухаючись, і тепер мав дуже сумний вигляд. 

— Поглянь, як він заслаб від голоду, — запереживала Юля. 

Я пирхнула. Ага, авжеж. Голодним він точно не був. Хіба я не бачила, як поводяться голодні собаки? Та й вигляд він мав цілком собі нормальний. Шерсть, щоправда, якась дивна, ніби мокра, але не від снігу, а так, наче він щойно викупався. Та це, звісно, лише здавалося, бо за таких умов на морозі пес негайно перетворився б на одну суцільну бурульку. 

— Та йому просто пофігу, от і все. Знесиленим він точно не виглядає. 

— Дарма ти так. Бачиш який сумний? Значить голодний. 

—  Нас не зжер, а значить не голодний. — пожартувала я над Юлею, але та лише відмахнулася. 

— Треба його нагодувати! — твердо вирішила Юля, коли ми затягнули відра в дім. — Тая, тягни курячу ніжку. 

Коли я принесла з кімнати-холодильника найжирніше стегенце із усієї партії, що насмажила нам мама, дівчата вже чекали на мене з лопатою напоготові. Правильно, собака незнайомий, із ним спочатку контакт треба налагодити, а вже потім із рук годувати. Тому ми, голосно скрипнувши хвірткою, піднесли псу їжу прямо на лопаті. Тот так і сидів на тому ж місці. Курку взяв з імпровізованої ложки дуже акуратно, почекав, поки ми відійдемо назад за хвіртку, і заходився їсти. Ну як їсти — зробив один ковток, і куряче стегно зникло у пащі. 

Ми так задивилися, що аж підстрибнули, коли з боку сусідського подвір’я почули голос Опанасівни: 

— Чого це ви з лопатою? 

Пес навіть голови не повернув в бік бабці, а Катя пояснила, що ми займаємося порятунком пса від голоду. 

— Неприйнятого цього, чи що? — сусідка зневажливо махнула блідою рукою без рукавиці в бік пса. 

Я мимоволі звернула увагу на те, які неприродно сині в Опанасівни нігті. 

— Це як розуміти?

Юля, очевидно, була абсолютно впевнена, що Опанасівна нас тролить, і мою чесну подругу така ситуація обурювала. На Юлію іноді находило таке.  

— А так і розуміти.

Я згадала теревені бабів в автобусі й якомога ввічливіше пояснила: 

— Юля хотіла уточнити, що таке неприйнятий. 

Опанасівна не стала зволікати: 

— Бачиш-но, правильна ж смерть — це коли ти свій відміряний вік прожив, від старості у свій час помер та на призначене тобі місце пішов. А коли свого віку не прожив, сили своєї життєвої не витратив, то це ж неправильно. Якщо хтось зпився, чи втопився, чи гепнувся випадково й розбився, або, що ще гірше, сам із собою покінчив, — то це, значить, земля його не прийняла, і той світ не прийняв. Неприйняті. Або от безвісти пропав. Чи чаклунством он займався. Або кого мати рідна прокляла — теж. Нечисті мертвяки. З них усяка капость виходить. Тому ж їх на цвинтарі, на святій землі і не ховали. Воно, звісно, не за радянських часів. Тоді-то вже всіх підряд ховали…