День перший. І

Аж ось з’явилося перше дерево, яке означало початок сільської вулиці. Зараз без листя дерево здавалося особливо старим та кривим. Але для нас воно означало кінець шляху, і довгоочікуваний відпочинок. 

Лиханівка виглядала геть тихою і навіть вимерлою, потьмянілою між сніговою білизно та сірим небом. І, що дивно, зовсім не пахло пічним димом, не тягнуло перегноєм, а лише гострим запахом свіжого морозцю.

Ми з дівчатами йшли, наче першопрохідці, притихнувши від такої несподіваної ролі. Добре, що Катину дачу від в’їзду в село відділяла всього пара хат. Не треба було далеко пертися.

Вирішили одразу зателефонувати батькам, але телефони прикинулися немічними. Буцімто немає зв’язку, хоча в селі мав би бути стовп із телефоном для екстрених викликів служби порятунку. Але ніхто з нас не пам’ятав, де той стовп стоїть, та й до того ж усе так завалило снігом, що яскравий помаранчевий корпус телефонного апарата був повністю поглинутий білизною. Не знаю, чи це правильно. Чи, може, місцеві всі з мобільними й просто не заморочуються, а зв’язок не працює тільки у нас, приїжджих?

А ще виявилося що до хвіртки ніяк не пройти. Напевно, трактор чи що там іще періодично розчищає в селі дорогу, скидає сніг на узбіччя, от уздовж парканів і утворилися снігові вали. Довелося собою прокладати шлях через ці снігові гірки. Ми по черзі валилися спиною в кучугури, переміщуючись в бік хвіртки, доки не проклали підходящу траншею. Було весело, і сніг не набивався в чоботи. 

Зате доріжку від хвіртки до ґанку будинку завалило не так уже й сильно, у чому ми переконалися, підтягнувшись на хвіртці й зазирнувши через неї.

— О, нам пощастило! Тільки разочок лопатою пройтися! — радісно повідомила Катя і спробувала вставити ключ у навісний замок. 

Після пари невдалих спроб відчинити замок, після підколів з боку Юлі, після того, як Юля безрезультатно промучилася з ключем довелося визнати, що просто так потрапити на подвір’я нам не вдасться. Замок намертво замерз. Батьки Каті рекомендували в подібних випадках звертатися до сусідки, яка живе в Лиханівці постійно. Скільки років Опанасівні — її тут усі так називали — я точно не знала, але вона була вже досить старою. Як на мене, то вона була вельми дивною і недоброю бабою, хоча Катина мама, наприклад, це активно заперечувала.

Покидавши сумки просто в сніг біля хвіртки, щоб не тягати з собою (крадіжок ми, ясна річ, не боялися), ми обтрусилися і вже не так бадьоро попленталися в бік сусідської ділянки. Цього разу ватажком була Катя на правах господарки дачі, а ми з Юлею тяглися позаду. Обернувшись, Катя сказала:

— Поводьтеся пристойно, будь ласка. 

Голос її прозвучав несподівано голосно, тому ми аж підскочили від несподіванки. 

— Пристойно, це як? — здивовано запитала Юля. Її голос чувся приглушено, через намотаний до самого носа шарф. — Не колупатися виделкою в зубах? 

— І скатертиною рота не витирати, — енергійно кивнувши, так що аж помпон на шапці підстрибнув, додала Катя.

— Ми об ці підозрілі за чистотою скатертини ніколи б не стали витиратися, — обурилася я. — Ще не відомо хто нею втирався до нас! 

Раптом Катя завмерла на місці. Ми з Юлею аж ніяк на це не сподівалися, а тому врізалися в неї з розгону, ледь не бевхнувшись усі разом у кучугуру.

— Ти чого?! 

— Та мені якось соромно… 

— Та ми ж пообіцяли поводитися пристойно! — обурилася Юля. 

— Та це все дурниці! — відмахнулася Катя. — Я забула як звуть Опанасівну. 

Ми з Юлею пирснули зі сміху: 

— Так Опанасівна ж! 

— Ви що, зовсім? Це по-батькові. А звуть її як? 

— Наче Валентина… Але я не впевнена. Тая, давай ти будеш з нею говорити? Вона вважає тебе дивачкою ще з минулого літа. 

— Чого це я дивачка? 

— Ну ти ж не хотіла пити воду з криниці у нас на городі. І Опанасівна казала моєму тату, що у війну і з калюж воду пили, а ти дивачка бо водою перебираєш. 

— Але ж з цієї криниці тхне, вона зацвіла! 

На Катиній ділянці й справді є покинута криниця. Вода в ній уся в водоростях і виразно смердить, особливо в спеку. Опанасівна з невідомих причин постійно підбиває міських використовувати воду з цієї криниці як питну. Мовляв, попередні господарі так і робили.

— І ще вона мені якусь дурницю верзла. Пам’ятаєш, Катю, як твій тато лазню топив, а вона до нас напросилася? Опанасівна тоді казала, нібито в неї є книжка, завдяки якій у неї завжди є наймити в шапках. Вона їм роботу дає, а вони в людей життя крадуть. І після цього я — дивачка!

— Ми згодні з тобою, Тая. Тільки ми з нею не сперечалися, а ти — так. Тому ти можеш казати їй все що завгодно, ти її точно не образиш. 

До сусідчиної хвіртки в кучугурі був проритий прохід. Схоже, це зробив той самий трактор, що чистив дорогу. До речі, так можна було одразу відрізнити дачі сезонників від хат місцевих жителів. Для дач тракторист не заморочувався розчищенням шляху до хвіртки. Глянувши на будинок, я трохи розслабилася. Він стояв сірий, промерзлий і якийсь сирітський, наче забута на вокзальній лавці газета. Схоже, порожній.

— Здається, Опанасівни немає вдома. Он навіть з труби дим не йде. 

Подруги синхронно задерли голови, подивилися на дах і розміялися. 

— Слухай, а я повелася. 

— І я. Думала, може вона навмисно піч не топить, щоб до неї ніхто не ходив. 

— Ага, дрова економить. 

— Що смішного? — щиро не розуміла я. 

Але подружки навіть не стали пояснювати і бадьоро попрямували по вузькій стежці. Нічого не розуміючи я знову подивилася на пічну трубу. З неї йшов дим. 

Мені не могло здатися! Не може ж дим йти нерівномірно? Дуже дивно… 

Хвіртка виявилася не запертою, хоча й відчинилася з певними труднощами, схоплена тонким шаром паморозі. Чи то Опанасівна кілька днів не виходила з подвір’я і не користувалася хвірткою, чи то забила на розчищання. Тому і її доріжка до хати практично нічим не відрізнялася від нашої, яку ми бачили через паркан.