Передмова

Запізнілий гість сумує, стукає, неначе миш –

Це лише й нічого більш."

Е.А. По "Крук"

Все почалося з того, що ми вирішили поїхати на зимових канікулах до Каті на дачу. Ми відчували себе достатньо дорослими, щоб провести кілька днів в знайомому місці серед дорослих кілька днів. В цьому не було нічого дивного, адже це майже те ж саме, що поїхати на канікули до бабусі в село, тільки без бабусі. Та і що могло такого статися за ці нещасні кілька днів?

Але я навіть не уявляла, що все піде зовсім не так…

Батьки Каті купили в Лиханівці старенький будинок разом з ділянкою. Звісно, замість старої халупи побудували новий будинок, просторіший, з горищем, яке можна було вважати другим поверхом. Місцеві протягом всього будівництва давали поради, хоча більше це було схоже на критику, мовляв все робиться неправильно, та і довго такий будинок не простоїть. На великий подив будинок не зламався за довгий час і виглядав цілком пристойно.

Неподалік знаходилася важлива історична місцина, а саме село, де за чутками місцевих колись проживала одна з симпатій Шевченка. За чутками, ця дама прожила до похилого віку, та була похована на місцевому кладовищі. Якось влітку ми намагалися знайти її могилу, але від нудьги не дослідили далі перших двох рядів. А майже між Лиханівкою та “шевченківським” селом, ніби верхівка трикутника, розташоване село Ма́ричі. Місцеві дітлахи дражнилися: “в Ма́ричах примаричі!”. Нікому з дачників такий жарт був незрозумілий, однак маричани одразу на нього ображалися.

Про “примаричів” ми нічого не могли сказати, але в Маричах був магазин та автобусна зупинка, у вигляді невеликої площі перед маленьким магазинкичком, у якому можна було знайти все підряд. Тут робив останній розворот рейсовий автобус по дорозі до залізничної станції. Звідси жителі Лиханівки добиралися до свого села пішки, сільською дорогою, яка звивалася серед полів.

А глибоко і далеко в лісі було ще одне маленьке село - Смоляне, але ніхто з нас ніколи там не бував. Колись тітка Каті помилилася напрямком зійшовши з потяга і до самої ночі йшла через ліс, поки не натрапила на житлові будинки Смоляного, де її прихистили до ранку. Але з цією тіткою постійно відбуваються подібні історії, тому цілком можливо це було якесь інше село. І взагалі, це ж треба було таке вигадати: вмираючи від страху, гасати лісом замість того, щоб повернутися на станцію. Не дивно, що їй ввижалася всіляка чортівня.

Катя часто запрошувала нас з Юлею до себе на дачу під час літніх канікул, тому Лиханівка була нам добре відома, і з цим будиночоком було пов’язано багато веселих спогадів. 

Власне ми всі троє вирішили одразу після святкування Нового року зібратися і на кілька днів (скільки витримаємо) їдемо на дачу в Лиханівку. Лишалося тільки вмовити батьків.

Дядько Сашко, батько Каті, був впевнений, що сучасним дітям не вистачає самостійності, тому залюбки заохочував її в своїй дочці та в її подругах.

— Кожен має сам долати свої труднощі, без усіляких “врятуйте, допоможіть, не вмію, не можу”. — так він говорив.

Тітка Марина іноді вважала, що він перегинає палицю, але загалом була згодна з чоловіком.

У Юлі нещодавно народився братик, тому мама з відчимом переключили всю увагу на нього. Тому тітка Яна хоч і трішки тривожилась, але все ж напевно зраділа цій самостійній поїздці на дачу.

Моя мама лише попросила частіше писати повідомлення. Їй доводилося заспокоювати бабусю, що нічого жахливого там статися не може. Бабусю постійно мучили страхи, що всі жахливі жахіття мають статися обов’язково зі мною! Як надивиться новин, так наче з будинку не виходь, тому що за думкою бабусі це єдине безпечне місце у всьому світі (але це не точно).

Прямо перед самими канікулами мама раптом почала допитувати мене, чи точно я хочу їхати. Бо бабусі наснився поганий сон. Це мене особливо роздратувало, адже через це у мене у самої починається погане передчуття та невпевненість.

Коротше кажучи, одного чудового канікулярного січневого ранку, ще в суцільній темряві, ми вмостилися в напрочуд повний плацкартний вагон швидкого поїзда і помахали з вікна татові Каті, який нас проводжав. Він так довго й серйозно давав нам останні настанови (особливо пов’язані з піччю), що під кінець я просто перестала його слухати, та й Катя, судячи зі скляного погляду, кивала лише за інерцією. Можливо, найуважнішою до кінця залишалася Юля — просто через свій відповідальний характер, але тут я теж не стала б стверджувати напевно.

— Навіть не віриться, що ми нарешті їдемо! — штовхнула я Катю в бік, коли перон залишився далеко позаду, і за вікном замиготіли розписані графіті гаражі.

— Я мамі сказала, що тітка Олеся тебе відпустила. — Катя чудово знала мою бабусю, любительку себе накрутити, та маму, яка вічно їй догоджає. — І тоді мама теж дозволила їхати, ну а тато завжди за.

— Я те саме сказала про тітку Марину. Раз твоя мама дозволила, то і моя заспокоїлась. Юль, а ти чого мовчиш?

— Господи, я сказала, що з нами будуть батьки Каті, тільки пізніше приїдуть. — Юля глибоко зітхнула, і продовжила нарікати. — Виходить, я збрехала! Я спершу справді так думала, а потім було ніяково сперечатися. Тим більше що вони вже погодились, плани почали будувати… Малий же так і не одужав…

Малий — це менший братик Юлі, який нещодавно народився. Якимось чином він примудрився підхопити сильний нежить, і над Юлією нависла перспектива залишитися без канікул. Зрозуміло, що вона дуже старалася не завдавати батькам зайвого клопоту і вважала своїм обов’язком допомагати мамі, а від неї, як від старшої та дорослої, саме цього й чекали. Але ж канікули!..

Ми всі присоромлено притихли, замислились про те, що ж буде коли наш обман викриють. Але зробленого не повернеш.

На нас ніхто не звертав уваги. Провідник байдуже перевірив квитки й ні про що не запитав. І пасажири були зайняті собою, їжею та своїми малими дітьми. А ми ж боялися, що почнуться розпитування: куди ви, чому самі, те-се. Точніше, я боялася. Мене не полишало відчуття, що ми робимо щось неправильне, непотрібне. Що дарма ми самі поїхали. Але дівчатам я нічого не казала, аби не почали з мене насміхатися.