14. Кольоровий місток дружби

     Жила-була маленька Хмаринка. Вона була білою, м’якою і дуже веселою. Хмаринка понад усе на світі любила гратися в піжмурки з вітром і наздоганяти сонячних зайчиків. Але в неї була одна велика мрія: вона хотіла розфарбувати небо.

     — Поглянь, Сонечку, — казала вона, — небо таке велике й блакитне, але іноді йому стає сумно. От якби додати туди трішки червоного, синього чи зеленого!

     Сонце лагідно посміхалося:

     — Твій час прийде, маленька. Тільки пам’ятай, що для справжньої краси потрібна дружба.

   Одного дня погода почала змінюватися. На небо прилетів сердитий Грім і пригнав великі сірі Хмари. Вони почали сперечатися, хто з них головніший.

     — Я найсильніший, — гримів Грім, — бо мене всі бояться!

     — Ні, ми найважливіші, — відповідали сірі Хмари, — бо ми несемо дощ!

     Вони так сильно розгнівалися, що на землю впали перші важкі краплі. Почалася велика злива.

    Маленька Хмаринка теж стала дощиком. Її прозорі крапельки летіли вниз, вмиваючи втомлені від пилу листочки та квіти. Але їй було сумно, що небо стало таким похмурим і сірим.

    Раптом крізь важкі хмари пробився перший золотий промінь Сонечка. Воно не злякалося Грому і вирішило перевірити, як там його подружка Хмаринка. Сонце почало лоскотати своїм світлом кожну дощову крапельку, що летіла в повітрі. І тут сталося диво! Коли сонячне світло пройшло крізь маленьку краплинку води, воно не просто пролетіло наскрізь, а розсипалося на тисячу кольорів.

     — Ой, дивіться! — вигукнула Хмаринка. — Що це?

      На небі почав будуватися величезний кольоровий міст. Першою з’явилася червона смужка — вона була яскравою, як стигла суниця. За нею вистрибнула оранжева, наче соковитий апельсин. Потім прибігла жовта, як маленьке курчатко.

    Кольори трималися за руки й тягнулися через усе небо. Зелена смужка нагадувала весняну травичку, блакитна — чисте джерельце, синя — глибоке море, а фіолетова — пахучу фіалку.

    — Веселка! Веселка! — закричали діти на землі. Вони вибігли з будинків і почали стрибати по калюжах, показуючи пальчиками на небо.

     Веселка була такою гарною, що навіть сердитий Грім затих, а сірі Хмари розступилися, щоб краще її роздивитися.

     Але через хвилинку кольори почали сперечатися.

     — Я найголовніший, — сказав Червоний, — бо я найяскравіший!

     — Ні, я, — заперечив Синій, — бо я схожий на небо!

   Щойно вони почали сваритися, Веселка стала бліднути. Вона почала зникати, стаючи майже непомітною.

     Хмаринка злякалася:

    — Ой, не сваріться! Подивіться вниз! Дітки посміхаються лише тоді, коли ви всі разом. Якщо зникне хоч один колір, місток зламається.

   Кольори подивилися на землю. Вони побачили, як малюки малюють їх на асфальті крейдою, використовуючи всі кольори по черзі. Вони зрозуміли, що їхня сила — у єдності. Червоний обійняв Оранжевого, Жовтий притулився до Зеленого, а Фіолетовий міцно стиснув руку Синьому.

    Веселка спалахнула з новою силою! Вона сяяла так яскраво, що навіть квіти на лузі стали яскравішими. Коли дощик закінчився і всі крапельки впали на землю, Веселка почала повільно танути. Але вона не сумувала. Вона знала, що тепер вона живе в серці кожної дитини та в кожній квітці, яку вона вмила.