9.Котик Пухнастик і чарівний клубочок

     Жив собі маленьке кошеня на ім’я Пухнастик. У нього були білі лапки, немов м’які шкарпетки, і рожевий носик, який постійно всього торкався. Пухнастик мешкав у затишному будинку з великим садом. Мама-кішка завжди казала йому: «Грайся біля крилечка, малюку, і не бігай за межі паркану, бо ліс великий і невідомий».

     Одного разу вранці Сонечко зазирнуло у вікно, і Пухнастик знайшов свій улюблений синій м’ячик. М’ячик був дуже стрибучий! Кошеня легенько штовхнуло його лапкою — гуп-гуп — і м’ячик покотився до дверей. Пухнастик наздогнав його, штовхнув сильніше, і м’ячик вистрибнув прямо в сад.

       — Як весело! — подумав Пухнастик. — Я тільки трішки побігаю за ним.

      Він біг по зеленій травичці, стрибав через кульбабки, а м’ячик котився все далі. Ось він прослизнув під хвіртку і опинився на лісовій стежці. Пухнастик так захопився грою, що не помітив, як високі дерева закрили сонечко. Він біг, стрибав, кувиркався, поки м’ячик не закотився у глибоку ямку під корінням старого дуба.

      Пухнастик дістав свій скарб, обтрусив лапки і раптом зупинився. Навколо було тихо-тихо. Пташки співали інакше, а знайомого ганку з мисочкою молока ніде не було видно.

      — Мамо! — нявкнув котик, але йому ніхто не відповів.

      Він спробував іти назад, але всі стежки здавалися однаковими. Він повертав ліворуч — там були кущі малини. Повертав праворуч — там стояла велика сосна. Пухнастик зрозумів: він заблукав. Його маленьке серце застукало швидше.

      Раптом прискакав сірий Зайчик.

      — Чому ти плачеш, малюку? — запитав він вухами.

      — Я грався м’ячиком і не помітив, як пішов далеко від дому, — схлипнув Пухнастик.

      — Ех, — зітхнув Зайчик. — Глядіти треба не тільки на іграшку, а й на дорогу. Але не сумуй, я бачив твій будинок з пагорба. Йди за мною!

      Зайчик стрибав попереду, а Пухнастик міцно тримав свій синій м’ячик у зубах, щоб знову його не впустити. Тепер він не дивився лише під лапки. Він запам’ятовував: ось камінь, схожий на жабку, ось квітка синя, як його м’ячик.

    Невдовзі між деревами з’явився знайомий паркан. Мама-кішка вже чекала на порозі, дуже занепокоєна. Коли вона побачила Пухнастика, то міцно притиснула його до себе і почала вилизувати його вушка.

        — Більше ніколи не тікай так далеко без дозволу, — лагідно сказала вона.

     — Я обіцяю, мамо, — відповів Пухнастик. — Тепер я знаю, що навіть найцікавіша гра не повинна заважати бути уважним.

      Увечері, коли кошеня засинало у своєму теплому ліжечку, воно зрозуміло важливу річ: світ дуже цікавий, але безпека — понад усе. Тепер Пухнастик грався дуже відповідально.