5. Метелик та повчальний вогник

     Жив-був маленький метелик. Його крильця були яскравого сонячного кольору, а на вусиках завжди виблискували крапельки роси. Метелик був дуже цікавим і веселим, він обожнював квіти, солодкий нектар і тепле сонечко. Але була у нього одна дивна звичка: як тільки сонце сідало за ліс, він починав шукати щось яскраве.

     Одного вечора, коли ліс поринув у сутінки, у вікні лісової хатинки запалала маленька свічка. Її вогник був таким гарним! Він танцював, мінився золотом і кликав до себе. Метелик зачудовано завмер. Він ніколи не бачив нічого прекраснішого.

     — Ой, яка дивовижна квітка! — вигукнув метелик. — Вона світиться вночі! Я мушу з нею погратися.

Метелик розправив крильця і полетів до вікна. Чим ближче він підлітав, тим ставало тепліше. Йому це подобалося, адже нічне повітря було прохолодним. Він почав кружляти навколо вогника, намагаючись торкнутися його лапками.

      Стара Мудра Сова, яка сиділа на сусідньому дубі, помітила це і гукнула:

     — Стій, малюку! Не підлітай близько! Ця "квітка" дуже кусюча. Вона може обпалити твої ніжні крильця.

     Але Метелик не слухав. Він думав: "Сова просто стара і не розуміє, який цей вогник лагідний. Подивіться, як він виблискує!"

     Метелик зробив ще одне коло, підлетів зовсім близько і… Ой! Один кінчик його золотистого крильця раптом став гарячим. Він відчув різкий біль і ледь не впав на стіл. Він встиг відлетіти вбік і сховатися за фіранкою. Серце його калатало: "Тук-тук-тук".

     Він подивився на своє крильце — воно трішки потемніло і вже не було таким рівним. Метелику стало дуже сумно і боляче. Він зрозумів, що Мудра Сова казала правду. Вогонь гарний, але він не для ігор.

     Наступного ранку сонечко знову зійшло, і Метелик зміг полетіти до своїх друзів-квітів. Його крильце загоїлося, але він назавжди запам’ятав цей урок. Тепер, коли ввечері він бачив світло, він милувався ним здалеку, знаючи, що справжня безпечна краса — це ласкаве сонце і запашні квіти.