1. Павучок Пако та великий дощ

     Жив собі на горищі старого будинку малий павучок на ім’я Пако. Він був дуже вправним у плетінні павутини, але мав одну біду — зовсім не слухав маму. Коли мама казала: «Пако, не вилазь за вікно, там небезпечно», він лише крутив своїми вісьмома лапками й відповідав: «Я вже дорослий, я все знаю!»

     Одного дня Пако вирішив, що йому набридло сидіти в сухому кутку під стріхою. «Тут нудно! — вигукнув він. — Хочу побачити справжній світ!» Попри всі зауваження рідних, він нечемно грюкнув павутинними дверима (хоча павутина зазвичай не грюкає, Пако дуже старався) і вистрибнув у сад.

     Надворі було спекотно. Пако гордо крокував по зеленому листку яблуні. Але раптом небо потемніло, наче хтось розлив велетенську банку фіолетового чорнила. Почувся грім.

     — Ой, що це? — злякався малий.

     І тут впала перша крапля. Для павучка вона була як ціле відро води! Потім друга, третя... Почалася справжня злива. Пако намагався вхопитися за гілочку, але дощ був таким сильним, що змив його на землю. Він опинився у великій калюжі, де кожна бульбашка здавалася йому монстром. Його чудові лапки намокли, а спинка змерзла.

     «Навіщо я пішов? — плакав Пако, намагаючись не потонути. — Мама була права. Вдома зараз тепло, там пахне сухою деревиною і чекає смачна вечеря».

     На щастя, величезний лист лопуха накрив його, як парасолька. Пако забився під нього і тремтів від холоду всю ніч. Тільки тоді він зрозумів: бути «дорослим» — це не означає робити все навпаки. Це означає бути розсудливим і цінувати турботу тих, хто тебе любить.

     Вранці, коли визирнуло сонце, мокрий і втомлений Пако поплентався додому. Він ледве видерся на своє горище. Мама побачила його, одразу обійняла й закутала в м'якенький кокон, щоб він зігрівся.

     Відтоді Пако більше не втікав. Він став найчемнішим павучком у саду, бо тепер точно знав: поради старших — це не заборони, а ниточки, які тримають тебе в безпеці.