Розділ 22

Нейтан

З раннього дитинства, і особливо вже після того, як прокинувся мій дар, батько і дід день за днем, прищеплювали розуміння того, що я інший. Привчали до думки, що мене будуть боятися та уникати.

Дід завжди говорив:

— Ти, повинен навчитися з цим жити. У житті є два шляхи: перший полягає в тому, щоб все своє життя доводити іншим те, що ти чогось вартий, що ти гідний любові, відданості та поваги; другий полягає в тому, що ти можеш всього цього домогтися силою своєї магії. Але найбільший дар, який ти придбаєш своєю магією, це буде любов тієї єдиною жінки, яка не побоїться всього цього в тобі, і пройде з тобою всі прикрощі та негаразди. Від початку і до останнього вашого подиху.

Я слухав тоді його і думав, що це все казка для підлітків. Як можна покохати за магію смерті? І я, у своєму житті обрав другий шлях. Я домігся всього силою своєї магії. Нехай мене краще бояться, ніж шкодують. А кохання? Це дрібниця без якої можна прожити.

І я дійсно так думав понад триста років. До того, як з'явилася ця тендітна дівчинка з очима кольору карамелі. Яка знесла геть всі мої поняття, підвалини та принципи. За весь місяць нашого знайомства я отримав набагато більше емоцій, ніж за все своє життя! А чого тільки вартує, те забуте почуття бунтарства власної магії, коли я намагаюся її приборкати та вона не піддається. Я весь цей час не міг зрозуміти, що не так? Тільки сьогодні,  «читаючи» цю дівчинку я зрозумів, що моя магія, як і завжди, виявилася набагато розумнішою за мене.

Просто неймовірно те, що пережила ця тендітна дівчина за такий короткий період свого життя. Як зуміла не зламатися? Придбавши в цьому всьому незламний характер. Ті якості, що наші воїни здобувають у боях, вона набула просто проживши звичайне життя з незвичайними обставинами!

Дивно, що в НЕ магічному світі, може вирости така квітка, яка здатна бачити краще і світле в самому непривабливому і темному. Чого варта тільки ця її здатність бачити крізь ілюзію.

Вона виявилася абсолютно правою в тому, що вони розвиваються зовсім по-іншому і в вісімнадцять років, вони абсолютно самостійні та зрілі особистості. Та й розвиваються вони одночасно в декількох напрямках. У той час як, ми прив'язані до одного виду магії, до одного вміння, і по суті присвячуємо все своє існування приборканню і розвитку конкретного напрямку магії. І це абсолютно марно було б в її світі. Те, що я бачив там в глибинах її пам'яті просто неймовірно: одна людина займається одночасно п'ятьма абсолютно різними справами, і до того ж не відчуває особливої незручності. У той час, як нам варто хоч на секунду послабити концентрацію уваги над тим чим займаєшся, і все потрібно починати спочатку.

І зовсім несподівано для мене цього вечора стало її зізнання! Я розгубився... Зараз я розумію, що повинен був щось відповісти, і щось зробити, а по суті стояв просто, як вона каже:  «Як останній ідіот». Так, це точно про мене! Але, в її спогадах, я побачив дещо цікаве з традицій. Мені це сподобалося!

Перелік запитань на які хочеться отримати відповідь, зростає з кожною секундою. Але, чи не буде, це проявом якоїсь неповаги до неї? Адже виходить, що я боявся у неї запитати щось, а тепер хочу знати все. Мої думки стрибали від одного її спогаду до іншого. Це було неймовірно відчувати, як ніби я пліч-о-пліч разом з нею пройшов весь цей шлях. Відчув її емоції, почуття, відчуття, смаки, запахи.

Я так захопився цими спогадами, що аж здригнувся від того, що Аріна раптом запитала:

— Ти взагалі спати збираєшся? Я на тебе дивлюся вже хвилин двадцять, а ти посміхаєшся, як романтична дурнюня після першого побачення.

— А може у мене і привід є?

— І який же? — запитала вона прикладаючи долоньку собі під щоку.

— Може мені в коханні сьогодні зізналися? — сказав я та уважно дивився на її реакцію.

— Та, ти що? Так може? Або все ж таки зізналися? — вона ставила питання і для чогось почала розстібати мою сорочку.

— Аріна?

— Що? — зосереджено і не відриваючись від процесу запитала вона.

— Що ти робиш? — вона вже розстібнула п'ятий ґудзик.

Тут вона зупинилася і підняла на мене свої очі, і абсолютно серйозно сказала:

— Твої ґудзики тиснуть мені на мізки! Взагалі-то, я від цього і прокинулася!

Мене реально прорвало від її відповіді і я сміявся, як божевільний.

— Мила моя, ти неповторна! Це ж треба придумати їй ґудзики на мізки тиснуть — напевно вона теж зрозуміла, як це звучить, тож через пару секунд ми сміялися вже удвох.

Посміявшись, ми лежали та дивилися один на одного, і було так спокійно і легко. Я зрозумів, що хочу, щоб це не закінчувалася, ніколи.

— Вибач, я не подумав — промовив я — обіцяю більше так не робити.

— Як? Будеш лягати без ґудзиків? — сміючись запитала вона.

— Без них.

— Обіцяєш?

— Угу, з усією серйозністю підійду до цього питання. Буду лягати спати без сорочки — посміхнувся я.

— Добре, тільки тут існує, одна проблема…

— І яка ж?

— Чи не занадто часто ми ночуємо разом, адже так можна і звикнути — тихо сказала вона.