Розділ 6

Розмістившись у своєму улюбленому кріслі біля вікна, взяла вчорашню книгу про імператорську гілку і відразу пошкодувала, що пішла з кухні не прихопивши із собою чашку кави. Я чесно намагалася поринути у вивчення ієрархії владущої сім'ї, запам'ятати їхні імена та найближчих радників, але раптом випливло знайоме ім'я Нейтана де Перістона і мої думки понесло в інше річище. Виявляється, він обіймає посаду голови таємної канцелярії. У книзі описувалися його здібності, основні методи роботи. Також тут розглядалася низка особливо яскравих справ, які він хвацько розкрутив. Через деякий час я помітила, що перестала читати, а натомість сиджу і розмірковую про цього лячного чоловіка та його неймовірні здібності. Раптом у пам'яті випливла розмова про Нейтана в кабінеті ректора, про його дар та силу. І несподівано зловила себе на думці, що мені його шкода, адже він банально позбавлений права обирати собі життя, інтереси та навіть супутницю, оскільки за нього це робить його дар. Хоча, не посперечаєшся, що з даром він має шикарні бонуси.

Колись я й сама мріяла мати ментальну магію. Хотілося знати, що про тебе думають інші, про що мріють, чим цікавляться. Здавалося, класно було б мати таку здатність і тоді, напевно, легше було б підтримувати розмову чи вгадувати з подарунком. А втім, я ніколи не замислювалася, що відчуватиме та людина, яку я читаю. І лише зараз, коли я сама опинилася, як то кажуть, по той бік екрана, зрозуміла: ніфіга це не класно! Коли в тебе купа секретів, зовсім не посміхається, щоби тебе хтось  «читав «. А якщо подивитися з позиції того, хто  «читає «, то це просто жах! Пощастить, якщо співрозмовники вміють тримати щити, а якщо ні... То потік їхніх думок постійно перебуває в ефірі, і  «читач « хоче, чи не хоче, а просто змушений їх почути. Мимоволі він стає свідком чийогось прихованого життя, чує і бачить те, що має залишитися всередині, в таємниці. Тоді цілком логічно, що тебе починають боятися та уникати. У деякій мірі ти стаєш ізгоєм. Те, що в роботі є твоєю перевагою, у повсякденному житті це твоя вада та тягар. А якщо ще й враховувати те, що кожній людині є що приховувати, то навряд чи знайдеться самогубець, який добровільно дозволить себе прочитати.

Мені не з чуток знайоме почуття, коли на роботі ти є значущою фігурою. Тебе поважають, з тобою рахуються та зважають на твою думку, можливо навіть хтось боїться, але ти сприймаєш це як норму. Оскільки це твоя репутація, це те, що ти дозволяєш бачити іншим. Але приходячи додому або ж коли зустрічаєшся з друзями, ти бажаєш зовсім іншого: тобі не потрібні шанування, побоювання чи страх. Прийшовши додому ти хочеш спокою, тиші, кохання, спілкування без жодних блоків та перешкод. Мені раптом подумалося, що за такого розкладу Нейтан виглядає цілком природно. Виходить, що все його життя — це суцільна робота. Цікаво, а він може закрити свою свідомість від інших, від їхніх думок та емоцій?

Я так поринула у роздуми, що й не одразу зрозуміла, що в бібліотеці більше не одна. Виявляється, у сусідньому кріслі, не зводячи з мене свого зацікавленого погляду, сидів предмет моїх роздумів. Від несподіванки я аж здригнулася, а він у відповідь на мою реакцію знову насупився.

— Не варто мене боятися. Я ж не кусаюся — тихо сказав він і чомусь почав пояснювати — Зазвичай, коли не спиться, я приходжу сюди. Тут тихо і спокійно, тож не сподівався побачити тут когось іще. Проте коли побачив Вас тут, то хотів піти, та Ви так зосереджено про щось розмірковували, що склалося враження, ніби геть випали з реальності. Мені стало цікаво дізнатися про Ваші думки. Тому чекав, коли Ви звернете на мене увагу. А ще у Вас дуже жива міміка.

— Хм, нічого собі! Я за весь вечір від Вас почула менше слів, ніж зараз — вражено видала я й уточнила — І, до речі, я Вас не боюся.

— Усі бояться! Це нормально. Але Ви ще досить добре тримаєтеся — майже пошепки зазначив він.

В цей момент у його очах було стільки болю, що мені самій стало боляче... Людина не повинна це відчувати. Можна якось пережити, якщо ця ситуація трапляється один раз, але зважаючи на всі відомі факти розумієш, що він щохвилини з цим живе. І мені захотілося, щоб він почув мене.

— Я Вас не боюся — ще раз повторила з певним натиском — Ваші здібності. Так, вони лякають. Але не Ви — на секунду  мені здалося, що в його очах промайнула радість — Можна запитати?

Він у відповідь лиш підняв брову.

— Чи можна розцінювати це, як згоду? — і після його кивка продовжила — Чому Ви не закриваєтесь від інших? Адже так для Вас було б простіше та легше.

— Не зрозумів, навіщо закриватися? — його погляд став уважним і чіпким.

— О, ось зараз Ви включили дізнавача — розсміялася я у відповідь та все ж уточнила — Я всього лише мала на увазі, що не всі можуть поставити блоки від прочитання, але Ви ж можете... Як коректно сказати? Регулювати Ваші можливості. Наприклад, на роботі вмикайте їх на повну, а вдома та з друзями можна блокувати Ваші здібності. Домовитися, що на цій території Ви свій дар не застосовуєте. Скажімо так — це нейтральна територія. Тут кожен може почуватися вільним. Відкрито думати та говорити, не боячись, що його швидкоплинна думка буде зрозуміла якось не так. А Ви своєю чергою відпочиватимете, від чужих роздумів і метань. Я навіть боюся уявити, як Ви все це витримуєте! Це ж збожеволіти можна, переживати тисячі ситуацій та чужих життів — я й не помітила, як видала всі свої думки та міркування з приводу його дару — Оу, вибачте, будь ласка. Мене, як завжди, трохи занесло.

— Все нормально. Я вперше чую такі міркування. Вони незвичайні та все ж правильні. Хоча, я ніколи не дивився на це з такого ракурсу. Звик, напевно — бояться, та й нехай. Сім'ї у мене немає, а друзі мають сильні блоки — їх я не читаю. До речі, на Вас також сильні блоки, Леон поставив? — спитав він, уважно стежачи за реакцією.