Розділ 3

З ранку, як зазвичай не могла змусити себе відкрити очі. До всього іншого, було відчуття, що вночі мене змусили розвантажувати вагони... Боліло все. Чомусь свербіла рука.

Слава Богу, сьогодні субота і можна повалятися в ліжку довше — подумала я і вирішила все ж таки подивитися котра зараз година. Потім згадала свою вчорашню пригоду. Відкрила очі, щоб подивитися на руку і, не виявила ніяких тату. Зітхнула з полегшенням, мабуть, то був лише сон. Ліниво перевела погляд і очманіла — це не моя кімната!!! Що це іще за жарт? Хоча які жарти: я реально розуміла, що ніхто з моїх знайомих, таке б не провернув. До того ж я сплю дуже чуйно і прокидаюся від найменшого шереху. Тож, якби мене кудись перевозили, я б вже точно прокинулася... Подумавши ще пару хвилин, вирішила трохи оглянути приміщення... Відкинувши ковдру, мигцем відзначила, що я у своїй піжамі.

— Ну радує що хоч у своєму. Вже непогано — видихнула я з полегшенням.

Кімната була невелика, але затишна. Зручне двоспальне ліжко стояло біля стіни, дві тумбочки розташувалися з боків. З правої сторони, уздовж стіни стояла шафа, в яку було вмонтовано, чітко посередині, трюмо. Поруч стояв маленький акуратний пуфик. Зліва розмістилися дерев'яні двері, з красивими закрутистими орнаментами. А навпроти величезне панорамне вікно на всю стіну. Під вікном стояв письмовий стіл та масивне крісло. Розглядаючи меблі, я помітила, що на них ідентичні візерунки з орнаментом, такі ж як і на дверях. Скільки ж це коштує? Адже видно, що все це ручної роботи? І ось мій погляд перемістився на картинку за вікном. І все!!! Здавалося, я потрапила у свою мрію. Огляд з вікна просто шикарний: яскрава і квітчаста долина, десяток маленьких затишних будиночків. Біля кожного будиночка виднівся маленький садок або городик. Долина була розділена як би надвоє блакитною стрічкою річки, яка звиваючись, йшла в гори. В гори!!! Для мене, жителя галасливого міста, побачити вранці за вікном таку картинку — це захват і межа мрій.

Пам'ятаю в дитинстві, ми мало що могли собі дозволити, і коли ми щось не могли придбати ось прямо зараз, то говорили: ось коли я виросту, і зароблю багато грошей, тоді я ... (І кожен промовляв, те про що мріє). Уже, ставши дорослою, самостійною людиною, яка сама собі заробляє на життя, плануючи відпустку, думала саме про таке місце. Але, як завжди, трохи не вистачало, і я вимовляла заповітну фразу...

І ось зараз дивлячись на цей пейзаж, здається, я забула, як дихати, і думаю що навіть якщо це розіграш... Чого тільки вартують спогади цього ранку. Наша пам'ять взагалі унікальна штука, вона накопичує, наче губка: моменти, спогади, ситуації, рухи, міміку... а потім у важкий для тебе період, якби підбирає якийсь вдалий елемент з надр пам'яті, який точно допоможе тобі піднятися, зібрати себе заново, дати стимул рухатися вперед...

Від споглядання неймовірної картини за вікном мене відвернув, як не дивно, шлунок що вимагає їжі... Це той, який з ранку п'є тільки каву, і в який не запхнеш і шматочка якоїсь їжі. Ймовірно, емоції, які отримав мій організм цього ранку, сприяли пробудженню апетиту...

— Що ж бурчаче чудовисько, потрібно йти добувати тобі їжу, а то ти й мене зжереш — є у мене така дивна звичка розмовляти сама з собою.

Ось тільки в піжамі виходити з кімнати, в чужому будинку якось зовсім не посміхається. Та й і в чужих речах теж негарно... Поки я думала, як вчинити, то почула, як щось впало на першому поверсі...

— Та щоб тебе!!! — долинуло до мене, і я вирішила, якщо там щось сталося серйозне, то піжамою я нікого не налякаю.

Відкривши двері та вийшовши в коридор, озирнулася і, помітивши праворуч сходи, поспішила спуститися на перший поверх. Я опинилася в просторому холі, а з обох сторін були двері та арки. І в яку з них мені потрібно я не маю уявлення. Прислухалася, звук йшов начебто із-за других дверей зліва. Посеред, як виявилося кухні, сидів навшпиньках чоловік і щось збирав. Підійшовши ближче і заглянувши через спину, побачила, що він збирає уламки якогось посуду, а його ліва рука обмотана якоюсь ганчіркою, яка вже була мокра від крові.

— Вибачте, я можу Вам допомогти? — вимовила неголосно, щоб не злякати чоловіка, але це не допомогло, оскільки він схопився, і подивився на мене широко відкритими очима — Я не хотіла Вас лякати, прошу вибачення.

— Ви хто і як сюди потрапили? — запитав чоловік поглядаючи мені за спину.

— О, хто я? Ем, мене звуть Аріна, а ось як я сюди потрапила — без поняття... Я прокинулася в кімнаті нагорі. Але, можливо, ми поговоримо про це потім? Спочатку подивімося Вашу руку!

— А, то не варто. Вже все загоїлося, регенерація з усім впоралася — відмахнувся чоловік і вказав рукою на стіл, сказав — Сідайте, ем... Аріна, так ... треба щось поїсти — і він відвернувся до плити.

Я була, трохи в ступорі від дивної реакції чоловіка та репліки щодо регенерації. І взагалі він виглядав дивно: якийсь ніби зломлений і розгублений. Так виглядає людина, яка втратила сенс життя. Складалося враження, начебто він живе на одних рефлексах. Щось робить тому, що так потрібно. На вигляд йому було років шістдесят, темне волосся з помітною сивиною, було обрізане до плеча. Судячи з нерівних кінців, цю процедуру він виконав сам. Широкі плечі, сутула спина. Він був худорлявий, хоча було відчуття, що колись він був підтягнутий і натренований.

Виникло відчуття, що про мене забули.

— Кхм, вибачте, як я можу до Вас звертатися? — вирішила нагадати про себе — Незручно Вас відривати від справ, але може Ви в курсі: як я сюди потрапила? І мені б якісь речі. А ще мені б доступ в Інтернет і дізнатися б назву країни, де я перебуваю...