Розділ 2

Минуло вже три місяці з того вечора, коли я стала свідком розмови в кабінеті ректора. І щовечора, сідаючи у своє улюблене крісло з чашкою гарячої кави та книгою, я ніби перемикалася в режим очікування. А що, як я знову зможу проникнути за межу незвіданого та дізнатися про щось нове чи незвичайне? Це, наче очікування нової серії улюбленого серіалу. Але найбільше я хотіла побачити ЙОГО. Хтось запитає: як може засісти глибоко в душу людина, якщо вона сиділа до тебе спиною? Я не знаю відповіді на це здавалося б просте запитання. Все, що я бачила: це його спина та колір його волосся. Але, зачепив мене його голос. Це можна порівняти з відчуттям від вибуху петарди: ти начебто бачиш її в руках людини й знаєш, що буде далі, та все одно момент її вибуху стає завжди несподіваним. Так само сталося і в той момент, коли чоловік заговорив. Вибух емоцій, відчуттів. Усі рецептори відчули: смачно, і це нам подобається. Якщо можливо, звичайно, застосувати такі поняття до відчуттів. Ти просто розумієш це твоє і без жодних винятків. Так ось, цей вибух змусив мене ніби прокинутися. Мій внутрішній звір зацікавлено підняв голову, стрепенувся, як після довгого сну, і розправив крила. Як кажуть, «зробив стійку» і приготувався творити щось нове та грандіозне. Народжуючи в душі тремтіння, як перед стрибком у невідоме та непізнане. Тобі ніби й лячно, але водночас ти твердо знаєш: так треба, так правильно. І якщо ти зараз цього не зробиш, то шкодуватимеш до останнього свого подиху.

Всі ці довгі дні мені шалено хотілося почути цей оксамитовий голос. Ні, він не був притомно-солодким, коли після спілкування виникає лише бажання якнайшвидше відмитися. Напроти, цей голос приховував у собі силу, сталь, міць. І все це було надбано внаслідок складного життєвого шляху, гартувалося у битвах і негараздах, які намагалися зламати його як особистість, але зробили тільки сильніше і міцніше.

Ще один вечір в болісному очікуванні. Я знову сиділа в кріслі, тримаючи в руках горнятко з кавою, яка вже давно охолола. На людях ми усі вміємо тримати обличчя, та так професійно, що будь-який актор позаздрив би. Ось і я весь час звикла тримати це саме обличчя, а зараз ладна була завивати, на пару зі своїм внутрішнім звіром. Ні, то не банальна нудьга. Це почуття якоїсь втрати. Нам обом зараз боляче. Так, начебто було втрачено щось важливе, і ти не маєш до нього більше доступу, щоб втамувати свою спрагу.

У кімнаті давно вже стало темно, але я не вмикала світло — навіщо, нехай сьогодні все буде так, нехай створюється уявний баланс внутрішнього стану та зовнішнього оточення. Тихо і похмуро — саме так, напевно, зараз виглядає мій спокій. Мені було комфортно сидіти, підібравши під себе ноги та укутавшись в улюблений плед.

Занурившись у свої думки, я перебирала в пам'яті особистості й ситуації, як фото старого альбому, аналізуючи те, що було зроблено, сказано, яка була реакція. Моя душа страждала, і ці метання вганяли мене ще більше в стан зневіри. Тому я не одразу помітила, що в кімнаті змінилося освітлення. Стіна навпроти знову засвітилася і пішла брижами, поступово стоншуючись, поки не стала проявлятися чітка картинка. Це нагадувало процес настроювання зображення, як в старих діафільмах потрібно було покрутити туди-сюди щоб зображення набуло чіткості.

Переді мною з'явилася порожня кімната в темних тонах. Якщо описувати її, виходячи з того що відкривалося моєму погляду, то це скоріше була спальня-кабінет. І швидше за все, належала вона чоловікові. Одразу ж біля стіни стояли два масивних крісла, вони розташовувалися так, що один співрозмовник сидів би до мене спиною, а інший — обличчям. Між ними стояв невеликий круглий столик. Справа, біля стіни, було розташоване величезне ліжко. З двох сторін від якого, розміщувалися невеликі столики з красивими світильниками. Зліва, на всю стіну, було панорамне вікно, портьєри якого були щільно запнуті. У протилежної стіни стояв письмовий стіл, з акуратними стопками паперів. У кімнаті панувала напівтемрява, але такий ефект створювався через щільність портьєр. На стелі висіла доволі масивна люстра. Вона була, здавалося, зібрана з сотні кульок різного діаметра, і зараз найменші з них світилися золотистим світлом.

Я так захопилася розгляданням кімнати, що не відразу звернула увагу на розмову за дверима. А буквально через хвилину, в кімнату увійшли двоє:

— Ваша світлість, ванна готова. Вечеря, як Ви й просили, через годину — промовив чоловік у формі дворецького. На вигляд чоловікові було близько шістдесяти, з коротким волоссям, в якому де-не-де можна було помітити сивину.

— Дякую, Саймоне — відповів, напевно, той самий його світлість — на сьогодні ти вільний.

Вже на виході з кімнати, чоловік раптом скинувся і доповнив:

— Зовсім забув. На столі сувій запечатаний сургучем зі знаком оракула. Він з'явився, коли я розбирав Вашу кореспонденцію, сер.

— Пф, ось невгамовна! Треба мені ще й нагадувати, посилаючи свої сувої! Я і так не забуду… — промовив тихо та  роздратовано чоловік, і вже голосніше додав — Добре, Саймоне дякую. Я пізніше з цим розберуся.

А коли за помічником зачинилися двері, проговорив:

— Якщо захочу натиснути собі на болюче місце, то обов'язково розберуся.

Під час цієї розмови, я й не помітила, що встигла піднятися зі свого крісла і вже стою впритул до стіни. Я, із якоюсь жадібністю, вслуховувалася в кожен звук і вдивлялася в Його Світлість — адже це був той самий чоловік з кабінету, який сидів тоді до мене спиною. Кожному знайоме почуття, коли довгий час тебе мучить спрага, а потім раптом з'являється можливість її втамувати. Чи помічали Ви, що зазвичай людина в стресових ситуаціях, випиває набагато більше води, ніж спожилося б в стандартній ситуації. Ти жадібно споживаєш рідину, якої тобі не вистачає. І вона здається тобі смачніше будь-чого з того, що тобі доводилося пити. І ти зупиняєшся лише тоді, коли відчуваєш легке запаморочення.