Розділ 1

Я завжди жила в очікуванні дива. Постійно перебувала в пошуку чогось надзвичайного, і якщо нічого подібного мною не було виявлено, тоді я брала й створювала потрібну мені атмосферу. Шукала натхнення в природі, книгах, живопису. Малювала, складала вірші, робила сувеніри своїми руками, плела мережива та в'язала.

Подруга моєї бабусі, якось спостерігаючи за мною, сказала:  «Вона у вас дивовижна дівчина, яка здатна бачити прекрасне і красиве там, де його немає... аби ж лише життя не змусило втратити це вміння та не зламало її…»

Так, у моєму житті були злети та падіння, втрати та набуття. Життя, іноді буває підступне, спритне і непередбачуване. Ось, ти щось собі плануєш, створюєш та мрієш, і в голові вже бачиш результат, але раптом бац і все змінюється: люди, обставини та думки. І все те, що ти так уперто створював, стає вже не актуальним, не модним, неважливим та й непотрібним... Тому, що хтось так вирішив. Вивалив на тебе це своє бачення, думку, а потім пішов далі своєю дорогою. Вважаючи себе всесвітньо відомим критиком та знавцем життя. А ти залишився, стоячи над уламками свого творіння... Розгублений та надламаний.

У кожного, мабуть, був такий період життя, коли він почував себе нібито потрібним, важливим у житті оточення. Коли інші бачачи твої таланти та вміння, йшли до тебе за допомогою, підтримкою чи порадою. І ти допомагав: бо це важливо підтримати друга. Недарма ж кажуть: відпускай добро по воді, і воно до тебе обов'язково повернеться. Та лише згодом ти починаєш помічати, що з добром по воді йдуть друзі та знайомі, яким ти намагалася допомогти, часом навіть на шкоду собі, втрачаючи своє здоров'я та не шкодуючи свого часу. І ось ти, знову стоїш біля чергової розбитої мрії та озираючись, роздивляєшся навкруги, у надії знайти те добро, яке має повернутися, а його все нема і нема... і ти знов віч-на-віч зі своїми проблемами та турботами. Але раптом приходить усвідомлення того, що більше не варто реанімувати та намагатися склеїти розбите. Простіше і легше все лишити як є, і плисти далі за течією. Несподівано приходить усвідомлення, що коли роздаєш, а у відповідь нічого не отримуєш, то настає момент, коли тобі більше вже нема чого дати іншим. І ось тут ти відразу стаєш непотрібним. Втім, й інші вже не вимагають від тебе нічого, вони просто дивляться на тебе з презирством, з усмішкою або ж із жалем. Ти сидиш над уламками, а вони обходять тебе стороною, ніби боячись забруднитись об твою безнадійність.

Через якийсь час, ти ще намагаєшся спробувати разок. А раптом цього разу щось вийде? Раптом, ти станеш знов, потрібним і важливим. А потім сам собі кажеш: Стоп! Досить! І завмираєш, бо ти порожнеча... Тебе немає. Ти перегорів. Замкнувся в собі, і там усередині є цілий світ, де ще б'є фонтан ідей, фарб та мрій... І в певний момент, ти розумієш: тобі добре й одному. Комфортно та зручно. Ні, ти продовжуєш існувати за певним принципом, рухаєшся по звичній траєкторії: вранці встаєш, йдеш на роботу, робиш щось важливе і повертаєшся додому... Все стабільно та однаково, щодня одне й те саме.

Виходячи за поріг будинку, ти вмикаєш соціальну особистість і там де потрібно посміхаєшся, спілкуєшся. Ти сперечаєшся, і відстоюєш свою думку, робиш роботу добре і грамотно. Тому, що так потрібно! Так заведено у суспільстві. Не можна виділятись! І тільки ввечері, ти поринаєш у свій світ улюблених речей та занять. За дверима своєї кімнати, ти можеш бути собою. Не прикидаючись кимось і не намагаючись щось із себе вдавати.

Що ж, давайте будемо знайомитись — мене звуть Аріна Іскрані й мені тридцять років. Я маю непогану стабільну роботу, свою маленьку затишну квартиру, і я ні від кого не залежу. У мене не найпрекрасніший характер, але мене це вже давно не турбує. Як то кажуть: якщо комусь щось не подобається. Не подобається, то не їж!

Сьогодні мій улюблений день тижня — п'ятниця, а це означає, що сьогодні можна довше посидіти в улюбленому кріслі, читаючи чергову історію жанру фентезі, насолоджуючись тишею. Щоправда, якщо сусіди не почнуть з'ясовувати стосунки, лаючись один з одним, за стіною. Але впевнена, що сьогодні навіть це мене не засмутить. Улюблене крісло, чашка міцної кави, цікава книга та повне занурення.

Скільки минуло часу, я не зможу сказати напевно, але стало здаватися, що нібито хтось тихо, зовсім поряд, щось обговорює. Відклавши книгу на тумбочку і взуваючи кімнатні капці, я піднялася з крісла, як раптом, на стіні навпроти, з'явилося ледь помітне сяйво. Кинула швидкий погляд на вікно.

— Дивно, начебто у вікно нічого не світить — подумала я, повернула погляд до стіни й помітила, що вона ніби стоншується. І ось я вже дивлюсь на кімнату, по той бік стіни. І зі здивуванням усвідомлюю, що це не сусідня квартира, в якій живе самотня бабуся. Адже як виглядає її кімната, я знаю.

Зараз же я бачила перед собою кабінет, квадратів двадцять-двадцять п'ять. Біля суміжної з моєю кімнатою стіни, стояв шкіряний диван з маленьким столиком перед ним. Ліворуч розташовувалися двері, добротні з гарними різьбленими візерунками. Справа велике панорамне вікно, що було завішене важкими парчевими портьєрами. Уздовж протилежної від дивана стіни, від підлоги до стелі, розташовувалися книжкові полиці. Трохи попереду стояв величезний робочий стіл (адже на ньому розташовувалися акуратно складені папери та пристосування для письма), з такими ж хитромудрими візерунками на ніжках і зручним високим кріслом. Імовірно, це робоче місце господаря кабінету. Також біля столу стояли два зручні крісла для відвідувачів. Загалом інтер'єр цього кабінету був витриманий у червоно-коричневих тонах. Складалося враження, що господар має досить складний характер, він суворий і серйозний.