РОЗДІЛ 6 — ПРАВО НА ВИРОК

«…Наш король Люцифер справедливо зветься Батьком Пекла.

Жоден закон Королівства не ухвалюється без Його відома. Його Величність особисто переглядає законодавчі акти, нерідко повертаючи їх укладачам через найменші неточності.

Він визначає права тих, хто не має нічого, і порядок спадкування тих, кому належить майже все. Регулює торгівлю, військову службу, судочинство, родові присяги, побут.

Дехто з радників вважає таку ретельність надмірною.
Та наш король не поділяє їхньої безтурботності.

Він бажає, щоб кожен закон мав силу за будь-яких обставин, а кожна державна установа знала свої обов'язки навіть тоді, коли наказу не надійшло.

Іноді, спостерігаючи за Його невтомною працею, я ловлю себе на дивній думці: Його Величність поспішає.

Наче часу, відведеного Йому на впорядкування власного Королівства, значно менше, ніж усі ми звикли вважати.

Звісно, це лише втома старого хроніста.

Попереду в нашого короля — вічність…»

— «Хроніки правління Люцифера», книга VII: «Закони Корони».
Обсидіанський список.

Королівський потяг рушає зі Стіксгарда без поштовху.

Платформа за склом просто починає відступати.
Чорні колони державного термінала ковзають одна за одною.

На Землі рух завжди починався зі звуку.

Гудок.

Скрегіт.

Колеса вдаряються об стики рейок.

Тут під підлогою лише змінюється тон низького гулу. Магнітне поле підхоплює вагон, і Стіксгард починає рухатися повз нас так рівно, ніби країну пересувають, а ми лишаємося на місці.

Маршал сидить навпроти.

Чорний костюм. Чорна сорочка. Жодної зброї на видноті, що, звісно, нічого не означає.

Він дивиться у вікно.

— Я все ще не розумію, чому ти захотіла їхати потягом.

— Хочу побачити нашу країну.

Його погляд повільно переходить на мене.

— Через броньоване скло?

— Треба ж із чогось починати.

— Ти могла побачити маршрут на панелі Іракса.

— Панель не пахне, не шумить і не показує, як люди живуть між великими назвами на карті.

Металева дужка у вусі нагрівається.

— Я здатен відтворити шум, запах і деталізовану просторову модель маршруту.

Раніше Я постійно чекала, що хтось зрозуміє раніше за мене.

Більше не хочу.

Якщо не знаю — дізнаюся. Якщо не розумію — запитаю.

Не тому, що це обов’язково щось змінить.

— Саме тому я й обрала потяг.

Маршал ледь опускає підборіддя.

Потяг виходить із темного транспортного тунелю.

Бронзове світло б’є у скло.

Стіксгард відкривається з боку, якого я ще не бачила.

Унизу — робоче тіло столиці.

Десятки колій розходяться між чорними будівлями. Вантажні платформи рухаються окремими коридорами. Закриті модулі повільно проходять крізь білі контури перевірки.

За кілька рівнів під нами проходить інша лінія.

Там вагони просторіші. Вікна інакші.

— Наша колія королівська? — питаю.

— Склад королівський, — відповідає Маршал. — Магістраль державна.

Іракс відкриває тонку карту на склі.

Я дивлюся на Маршала.

— Тобто цей потяг належить усім?

— Ні, — сухо виправляє Іракс. — Він залежить від усіх.

Значно краще.

Пекло як велетенський холдинг, у якому сім департаментів ненавидять одне одного рівно настільки, щоб система продовжувала працювати.

На склі спалахує відстань.

ВІСІМСОТ СОРОК ШІСТЬ КІЛОМЕТРІВ.

РОЗРАХУНКОВИЙ ЧАС: ОДНА ГОДИНА СОРОК ДВІ ХВИЛИНИ.

— На Землі це зайняло б довше.

— На Землі ви не рухаєте вагони в стабілізованому просторовому полі, — відповідає Іракс.

Потяг набирає швидкість.

Башти нижніх районів зливаються в темні площини. Мости перетворюються на срібні лінії.

Унизу відкривається Великий Стікс.

Ми перетинаємо ріку на високому мосту.

На протилежному березі столиця ще довго не закінчується.

Житлові башти стають нижчими. Між ними більше технічних дворів, ремонтних станцій і відкритих труб. Над дахами працюють фільтраційні куполи, але не всюди.

На одному поверсі у вікні жінка витрушує темну ковдру. Хтось кричить.

Я не чую слів через скло, але бачу, як жінка нахиляється через вікно й відповідає.

Мабуть, Пекло все ж має звичайних сусідів.

Потім Стіксгард лишається позаду.

Праворуч лишається Великий Стікс.

Ліворуч - чорні дерева ростуть рядами. Між ними проходять тонкі канали й рухаються пекельні аналоги машин.

Далі — геотермальні поля.
Після них починаються невеликі міста. Вони виростають навколо станцій, перехресть і промислових вузлів.

Демони живуть там, де перетинаються дороги.

Навіть у Пеклі.

На одній зі станцій наш потяг знижує швидкість перед транспортним контуром.

На платформі стоїть чоловік у довгому коричневому плащі. Він прикладає долоню до пропускної панелі.

Двері не відчиняються.

Поряд двоє вартових у сірій формі. Один щось говорить. Чоловік різко обертається й показує щось на зап’ясті.

Потяг прискорюється.

Станція зникає.

— Що це було?

— Мовчазний арешт, — відповідає Іракс. — Тимчасове виключення імені з державних систем доступу.

Раніше слово «система» чомусь звучало заспокійливо.

Наче якщо щось внесли до реєстру, перевірили й підтвердили, хтось уже переконався, що все правильно.

На арені теж усе було перевірено.

Я дивлюся туди, де зникла станція.

— І хто перевіряє, що його виключили правильно?

Маршал переводить на мене погляд.

Мовчить.

Я теж.

Я розглядаю його.

Замислений. Тихий. Дивиться у вікно так уважно, ніби щось там рахує.

— Правда, що один Азраел судив власного спадкоємця? Той програв, але все одно став лордом. - хочу повернути його увагу собі.

Маршал навіть не повертає голови.

— Ти обрала дивний спосіб привернути мою увагу.

— Але ж привернула.

— Іраксе, — каже він. — Нагадай їй, чим це закінчилося.

Іракс відгукується майже одразу: