РОЗДІЛ 5 — Чорна Цитадель

Чорна Цитадель ізсередини здається ще більшою, ніж з висоти.

Скло. Матовий метал.

Сірий камінь, у якому час не стерли, а просто накрили системами контролю доступу.

Ліфт спускається. Потім рухається вбік. Потім, здається, взагалі не рухається, хоча тиск у вухах змінюється так, ніби ми провалюємося через камінь.

Я не спала майже всю нічь.

Щоразу, коли заплющувала очі, мозок знаходив новий момент, у якому все могло піти інакше.

Не правильний момент.

Просто якийсь.

Я вчила майже всю ніч.

Не тому, що раптом полюбила державний устрій Пекла.

Просто тепер фраза «я не знала» звучить інакше.

На арені я теж багато чого не знала.

Наступного разу я хочу хоча б розуміти, на що дивлюся.

Наступного разу я хочу хоча б знати, кому кричати.

Починаю в голос повторювати все що так старанно вчила:

"...Стіксгард — чорний вертикальний вузол навколо Великого Стіксу.

Карцер  — строгий геометричний комплекс.

Скляна Майстерня Неронів світиться кобальтовими шарами.

Вараксівські фортеці стоять важкими темними блоками..."

— Іраксе, перевір мене, — кажу я.

— Уточніть мету перевірки.

— Я нервую перед Радою й повторюю, як перед екзаменом.

— Прийнято. Ваш поточний рівень паніки помірний.

— Це не було частиною перевірки.

— Факт зафіксовано окремо.

Я вдихаю.

Дуже добре.

Отже.

— Дравени координують державу. Не володіють нею. Координують.

— Коректно. Їхній актив — адміністративна безперервність. Процедурний реєстр: накази, статуси, призначення, кризові протоколи, послідовність виконання.

— Морґари — фінанси, резерви, кредит, кошториси, постачання. Те, скільки коштує кожна геніальна ідея.

— Варакси — військо, оборона, легіони, стратегія. Азраели — право. Вони роблять так, щоб наказ пережив того, хто його віддав.

— Сильно спрощено, — каже Іракс.

— Але не неправильно?

— Не неправильно. Уточнення: більшість їхніх васальних Домів і значна частина легіонів історично присягають їхній лінії. Варакси вже присягають Короні.

Я навіть трохи пишаюся.

На секунду.

Позіхаю так широко, що клацає щелепа.

Чудово.

Королівська спадкоємиця готова до державного управління.
Якщо не засне дорогою.

— Нерони — інфраструктура, портали, системи, технології. Майбутнє, яке постійно дорожчає й вибухає в непередбачених місцях.

— Це вже оціночне судження. Вони мають кореневий доступ до частини порталів, енергетичних контурів, старих мереж. Побудувати генератор може будь-хто. Під’єднати його до державного контуру — лише через Неронський ключ або уповноважений вузол.

— Морґар би погодився.

— Імовірність висока.

— Обсидіани — пам’ять. Архіви. Те, що всі інші хотіли б назвати остаточною правдою.

— Точніше: вони не володіють історією. Вони зберігають оригінал. Первинні свідчення, записи, документи Люцифера, старі версії законів.

— Корвуси — розвідка. Інформація. Те, що всі заперечують, доки воно не з’являється у звіті.

— Корвуси також часто заперечують власні звіти.

— Прекрасно. Навіть правда тут має адвоката.

На панелі в ліфті замість цифр  з’являється напис:

HEIR PROTOCOL: ACTIVE.

Мене ніби вдаряє під ребра.

— Це що?

Іракс не відповідає одразу.

Я вже знаю, що це поганий знак. Іракс мовчить не тому, що шукає красивішу фразу. Він шукає законну.

— Протокол спадкоємця, — каже він нарешті. — Первинний шар доступу.

Я дивлюся на світло на екрані. Раптом там заявляється карта Пекла. Світло проходить крізь державу, як нерви під шкірою.

— Чому я бачу це?

— Після офіційного наречення частина систем перейшла з режиму очікування в режим розпізнавання.

Ліфт зупиняється.
Двері відчиняються без звуку.

У коридорі стоїть Ліліт.

Не посередині. Не так, ніби перегороджує шлях. Біля вузького темного вікна, трохи осторонь.

Темне волосся зібране низько, без жодної випадкової пасми. Сукня або костюм — я досі не знаю, як називати пекельний одяг, який виглядає як суд, вечірній прийом і оголошення війни одночасно, — темний, структурований, із високим коміром і м’якою геометрією старої аристократії. На руках рукавички.

— Лілі.

Вона дивиться на мене недовго. Не оцінює. Принаймні не так, щоб я могла це довести.

— Рада вже збирається.

— Уже?

— Майже вся. Твій батько любить входити тоді, коли кімната вже встигла показати, чим вона є без нього.

Звучить як комплімент.
Або як звинувачення.
Або як звичайне спостереження людини, яка надто давно живе поруч із владою.

Вона робить крок поруч зі мною.  Не торкається. Просто йде так, що коридор сам починає виглядати як місце для її появи.

— Тобі дають говорити? — питає вона.

Я повертаю до неї голову.

— Мені?

— Не обов’язково словами.

Вона дивиться вперед.

— У Раді іноді достатньо неправильно промовчати.

У мене на секунду холонуть пальці.

Неправильно промовчати.

Виявляється, для цього навіть не потрібна Рада.

Іноді достатньо королівської ложі.

— Я не знаю, що маю сказати.

— Тоді не кажи більше, ніж знаєш. Не намагайся виглядати розумнішою ніж є. Це завжди читається як слабкість.

Вона вимовляє це так просто, ніби радить не брати гарячу чашку голими руками.

Я зупиняюся на пів кроку.
Вона теж зупиняється. Одразу.

— Ви думаєте, мені чогось не сказали?

Ліліт дивиться на мене майже здивовано.
Не образливо.
Трохи сумно.

— Звісно, люба. Але не з поганих причин. Твій батько дуже тебе любить. Він оберігає тебе.

Її долоня торкнулася мого обличчя.

— Твій батько дуже поспішив.

Я стискаю пальці.

Пауза.

— Але це рішення короля, люба. Хто ми, щоб його обговорювати.

Я мовчу. 
Вона дивиться на мене майже ніжно.

— Ще одне.

— Що?

— Ми маємо право не захищати рішення лише тому, що його виніс той, кого ми любимо. Але й не правильно засуджувати його лише тому, що нам боляче.