РОЗДІЛ 4 — Срібний молот

У Вовчій Вежі мертвих не кладуть поруч.

Їх кладуть у баланс.

Я стою на балконі верхнього ярусу просторої зали. Дивлюся вниз, туди, де два тіла лежать на чорних ложах так близько одне до одного, як живі не дозволили б собі стояти.

Кейр Рагнор — ліворуч.

Сайлас Ферокс — праворуч.

Між ними незамкнене коло, викладене не фарбою, не металом, а чимось схожим на дрібний попіл. Він не розлітається від руху повітря. Не тремтить під кроками. Просто тримає форму. Тонку. Уперту. Наче хтось навмисно залишив у колі розрив і сказав: ні, абсолютного тут не буде.

Мені це не подобається.
Не подобається відстань.

Те, як смерть зробила їх майже сусідами.

Сайлас убив його.
Навіть якщо випадково....усе одно вбив його.

За високими вікнами Морвейн лежить унизу холодною, дорогою раною. Вовча Вежа не відбиває місто. Вона дозволяє місту відбиватися в собі тільки настільки, наскільки це вигідно.

Стеля висока, темна, з вузькими срібними ребрами. Підлога чорна, але не гладка: у камені проходять  тонкі срібні лінії.

Троє істот у білому  працюють біля тіл.

На їхньому одязі немає розкоші, але тканина чиста й важка, із темною бронзовою ниткою по краю рукавів. На грудях — чорна восьмипроменева зоря з відламаним верхнім променем. Навколо неї незамкнене залізне коло.

Вони не говорять.

Один обережно знімає залишки бойової печатки з грудної пластини Кейра. Не відриває. Не ламає. Чекає, доки знак  почне сам  потроху відходити після того як він його чимось змочив, і тільки тоді торкається до металу тонким інструментом.

Другий стоїть біля Сайласа. Перед ним срібна чаша з темною водою.  Він змочує тканину, проводить нею по шиї Сайласа. По тому місцю де обережно пришили  голову. І щоразу повертає тканину в чашу так обережно, ніби вода може образитися.

Третя — жінка з коротко підстриженим волоссям — розтискає пальці Кейра.

Він щось тримав.

Уже не тримає.

Мені чомусь стає важче дивитися саме на це.
На цю дрібну впертість м’язів, які ще не зрозуміли, що наказів більше не буде.

Жінка кладе на його очі дві монети. Спочатку ліву, потім праву.
Повіки Кейра закрилися під металом.

Я знаю, що це просто тіло.

Я все одно стискаю поручень.

Після монет жінка бере чорну нитку. Не мотузку. Саме нитку, тонку, майже непристойно тендітну для такої сцени. Вона складає руки Кейра на грудях і зв’язує за зап'ястя.

— Навіщо? — питаю я, не впізнаючи свій голос.

Маршал стоїть трохи позаду праворуч. Не торкається мене. Але я відчуваю його так само чітко, як край поручня під долонями.

— Показати спокій, смирення, прийняття — каже він.

Біля Сайласа роблять те саме.
Мені хочеться відвернутися.

Я не відвертаюся.

Це вже починає мене лякати. Не те, що я дивлюся. А те, що я вчуся дивитися.

— Хто вони? — мій голос надто тихий. Майже шепіт.

— Свідки поховання Ордену Першого Падіння. - відповідає Іракс у моєму вусі. - Поширена народна назва інституції — Церква Попелу.

— Церква?

Слово звучить тут дивно. Пекло і церква. Нісенітниця.

— Офіційно — Церква Падіння, — уточнює Іракс. — Служителів називають свідками. Вони не говорять від імені Люцифера. Лише засвідчують те, що, на їхню думку, не має бути викрадене державою.

Моє горло стискається.

— Що саме?

Пауза. Дуже коротка.

— Смерть. Народження. Шлюб.

— Демони смертні? — питаю я.

Питання звучить максимальнонерозумно після того, як я бачила на власні очі, як мій батько відтяв голову одному з них.

Але все одно.

Частина мене досі думала, що демони — це щось із категорії “занадто старе, щоб справді померти”. Як борги Морґарів. Як рішення Каїна.

— Так, — каже Маршал. — Не легко. Але смертні.

— Як?

— По-різному. Звичайна рана вб’є слабкого демона, якщо зруйнує носій швидше, ніж тіло встигне відновитися. Старших — складніше. Потрібно пошкодити ядро або зв’язок із силою. Ангельський метал. Королівський вогонь. Деякі реліквії. Рідше — зброя, створена під конкретну сутність.

— Тобто меч мого батька…

— Меч твого батька - "Вирок". Здатний вбити людину, демона, ангела. Все, що можна вбити. Це меч Люцифера.

Пауза.

— У  домів лишилися мечі падших ангелів. "Присяга" у Вараксів. "Необхідність" клинок у Моргарів

Нижче жінка в сірому перев’язує руки Сайласа.

— В що буде після? — питаю я.

Маршал дивиться на мене.

Я не відводжу очей від тіл.

— Куди вони потрапляють після смерті?

Пауза.

Цього разу відповідає Іракс.

— Не в Рай, якщо ви про це.

— Я вже здогадалася.

— І не зовсім у Пекло, — додає Маршал.

Оце гірше.

Бо “не зовсім” у таких місцях зазвичай означає “набагато гірше, ніж ти зараз уявила”.

Маршал підходить на крок ближче. Не торкається. Просто стає так, щоб мені не довелося повертатися до нього всім тілом.

— Тоді куди?

— За Нижній Стікс.

Я чекаю пояснення.

Маршал не любить пояснювати те, що не має практичного застосування. Це видно по тому, як він на секунду дивиться вниз, ніби шукає найкоротший шлях між правдою і тим, що я зможу витримати.

— Людські мисливці назвали б його чистилищем. Демони частіше кажуть Берег Неврахованих. Або Нічий Берег.

Берег Неврахованих.  

Чудово.

Бо, звичайно, після смерті в Пеклі має бути ще один берег.

— Там карають?

— Ні.

— Рятують?

— Ні.

— Тоді що там роблять?

Маршал нарешті дивиться на мене. Очі в очі.

— Лишаються.

Це слово б’є гірше, ніж я очікувала.

Без вироку. Без дому. Без права повернутися просто тому, що хтось любив тебе достатньо сильно. Без красивої легенди про те, що смерть усе пояснює.

Маршал дуже тихо видихає. Я ковтаю ком, що застряг в горлі.

Унизу сірі перевертають чорну книгу. Сторінки не шарудять. Вони важкі, майже металеві. Жінка записує щось. Мабуть імена. Не поруч. На різних сторінках.