РОЗДІЛ 3 — СІМ ПЕЧАТОК

Кістка, мабуть, ламається саме так.

Сухий тріск долітає до королівської ложі крізь рев тридцяти тисяч демонів. Можливо, його підсилюють акустичні системи арени.  Можливо, я просто знаю, що зараз сталося, й мозок домальовує звук.

На найближчому екрані чоловік у кістяно-білих латах відсахується.

Ніс більше не схожий на ніс. Лише розчавлене криваве місиво. Кров густо повзе по губах, забивається в рот і чорними плямами розтікається по світлому нагруднику.

Вчора я якось не так уявляла турнір. Кляті романтичні фільми зовсім не готують до реальності.

Демонеса навпроти нього розпадається на три фіолетові тіні.

Одна ковзає ліворуч.

Друга кидається прямо.

Третя виникає за його спиною.

Я не встигаю зрозуміти, котра справжня. Чоловік теж обертається не туди.

Вигнутий клинок лягає йому на горло.

— Здавайся, — каже жінка.

Її голос проходить крізь кам’яні трибуни так чисто, наче вона стоїть біля мого крісла.

Натовп підводиться.
Не весь

У верхніх ярусах Морвейна сидять стримано. Там не кричать із повним ротом, не б’ють ногами по кам’яних лавках і не розмахують кухлями.

Там лише нахиляються одне до одного, дивляться на тонкі контрактні браслети й мовчки змінюють ставки.

Нижче — інше Пекло.

Гаряче.

Спітніле.

Голодне.

Там ревуть. Свистять до хрипоти. Б’ють кулаками й підборами по кам’яних лавках. Скандують імена бійців, вимагають крові, вимагають продовження, вимагають, щоб той, хто ще стоїть, нарешті впав.

Там не чекають перемоги.

Там чекають видовища.

Кожен удар зустрічають виттям. Кожну краплю крові — захватом. Коли боєць хитається, натовп подається вперед, наче одна голодна істота, яка вже відчула запах м’яса.

Хтось кидає на арену срібну монету. Вона вдаряється об базальт і відскакує в чорний пісок біля ноги пораненого.

Вище майже не кричать.

Там лише схиляються над контрактними браслетами, переглядають коефіцієнти й мовчки закривають ставки.

Одні хочуть побачити, як ламають кістки.

Інші — скільки на цьому можна заробити.

Чоловік на арені дивиться в бік трибуни свого Дому. Один із металевих воронів-дронів тримає обличчя крупним планом.

Кістяно-білі постаті не рухаються.

На їхніх плащах — чорний ключ, обвитий білою кістяною змією.

Дім Верітас.

Васали Азраелів.

Від сюзерена їм дісталася любов до білого, чорного й вироків. Своє вони додали самі: вузьку смугу холодної бірюзи на краях обладунків.

Колір старої клятви, яку ніхто вже не пам’ятає, але всі бояться порушити.

Чоловік ковтає.

Лезо пронизує його шкіру.

— Я здаюся.

Срібні знаки спалахують на його зап’ястку.

Руку жінки відкидає від горла ще до того, як вона сама встигає відвести клинок. Лезо гасне.

Один удар дзвона.

— Перемога Ілари Ехо, — проголошує герольд. — Добровільна здача.

Натовп реагує так, ніби його обдурили.
Чоловік недалеко від мене каже приятелеві:

— Ще кілька секунд — і вона відкрила б йому горло.

Його син стає на лавку й повторює рух Ілари уявним мечем.

Мати поправляє йому лікоть.

Я відводжу погляд саме від неї.

Сім вертикальних екранів показують повтор здачі: лезо, білий знак, рука, яку перехоплює невидиме поле.

Чітко.

Повільно.

Розтрощений ніс.

Кров у зубах.

Лезо біля шиї.

Потім інший ракурс — із висоти. З одного з чорних металевих воронів, що кружляють над полем.

Щоб усі побачили.

Кожну помилку.

Кожну рану.

Кожну секунду страху перед здачею.

Половина нижніх трибун гуде від невдоволення.

Мало.

Амфітеатр Трьох Вершин вирубаний у схилі над Чорною Жилою. Старі базальтові трибуни підіймаються навколо поля, а над ними зависають сенсорні кільця, енергетичні контури й чорні металеві ворони Корвусів.

Під кожною плитою працюють системи, про які ще вчора сперечалися за вечерею.

Навколо поля висять важкі знамена.

Справжня тканина.

Не проєкції.

Прапор тут повинен уміти забруднитися.

Напевно, це теж традиція.

Чорнильно-фіолетове полотно Ехо тягнеться вниз під власною вагою. На ньому — срібна маска без рота, прорізана трьома чорними лініями.

Поряд кістяно-біле знамено Верітасів із чорним ключем і бірюзовою облямівкою.

Далі — темний смарагд Аркейнів, графіт Фероксів, багряно-чорне поле Рагнорів, старий бурштин васалів Обсидіанів, кобальт із міддю Домів Нерона.

Відтінки сюзеренів.

Але не копії.

Великі Доми дозволяють васалам носити їхні кольори.

Тільки не забувати, кому належить головний.

Я сиджу в центрі королівської ложі й намагаюся не думати, скільки людей зараз дивляться не на арену.

На мене.

Каїн — зліва.

Його долоня спокійно лежить на підлокітнику.
Батько дивиться на арену.

За ним сидить Ліліт у сукні кольору старого вина. Її погляд частіше рухається між ложами, ніж між бійцями. Великі доми - єдине що її цікавить.

Маршал стоїть праворуч від мого крісла.

Сьогодні вранці він не дозволив мені пройти до кінця коридору без супроводу. Тепер навколо ложі вдвічі більше гвардійців, а два додаткові ворони тримаються над західним переходом.

Тепер я час від часу дивлюся на чорних воронів і не знаю, кого саме вони захищають.

І від кого.

Медик притискає до обличчя переможеного срібну маску. На екрані видно, як кістка повертається на місце.

Мама колись два місяці відкладала лікування зуба, бо страховка не покривала коронку.

Тут чоловікові відновлюють обличчя за хвилину, щоб наступна камера зняла його вже без пошкоджень.

— Тобі це подобається? — питаю я батька.

— Ні.

Відповідь надто швидка.

— Тоді навіщо?

Каїн дивиться на трибуни.

— Щоб вони билися тут. А не в містах.

Ліліт повертає голову.

— І щоб ми бачили, до чого вони готуються. І на скільки готові.

Каїн нічого не додає.