РОЗДІЛ 3 — СІМ ПЕЧАТОК

"…Передачу Чорної Цитаделі Каїну слід вважати тимчасовим заходом, продиктованим радше необхідністю, ніж політичним вибором.

На момент призначення він не мав ані Печатки, ані власного Великого Дому, ані очевидної підтримки більшості Ради. Йому передали охорону Цитаделі, коронні контури та право підтримувати порядок до повернення Люцифера або визначення законного наступника.

Дехто вже називає це надмірною концентрацією повноважень.

Навряд чи є причини для занепокоєння.

Тимчасова влада рідко переживає обставини, які її створили..."

— «Хроніки Великого Бунту», книга XII
Обсидіанський список

Кістка, мабуть, ламається саме так.

Сухий тріск долітає до королівської ложі крізь рев кількох тисяч демонів. Можливо, його підсилює акустика арени. Можливо, я просто знаю, що сталося, й мозок домальовує звук.

На найближчому екрані чоловік у кістяно-білих латах відсахується.

Носа майже немає. Лише розчавлене криваве місиво. Кров забивається в рот і темними майже чорними плямами повзе по світлому нагруднику.

Я якось не так уявляла турнір.

Кляті романтичні фільми зовсім не готують до реальності.

Демонеса навпроти нього розпадається на три фіолетові тіні.

Одна ковзає ліворуч.

Друга кидається прямо.

Третя виникає за його спиною.

Я не встигаю зрозуміти, котра справжня.

Чоловік теж.

Вигнутий клинок лягає йому на горло. Не торкається одразу. Спочатку навколо шиї проступає тонка димчасто-срібна оболонка.

Клинок входить у неї. І сповільнюється.

Жінка продовжує тиснути, і срібло під лезом наливається бурштиновим. По поверхні захисту розходяться тонкі концентричні хвилі.

Лезо торкається шкіри. Бурштин переходить у червоний. Від леза проступає кров.

— Здавайся.

Її голос проходить крізь кам’яні трибуни так чисто, наче вона стоїть біля мого крісла.

Натовп підводиться.
Не весь.

У верхніх ярусах Морвейна сидять стримано. Там не кричать із повним ротом, не б’ють ногами по кам’яних лавках і не розмахують кухлями.

Там лише нахиляються одне до одного, дивляться на тонкі контрактні браслети й мовчки змінюють ставки.

Нижче — інше Пекло.

Гаряче.

Спітніле.

Голодне.

Там ревуть. Свистять до хрипоти. Б’ють кулаками й підборами по кам’яних лавках. Скандують імена бійців, вимагають крові, вимагають продовження, вимагають, щоб той, хто ще стоїть, нарешті впав.

Там не чекають перемоги.

Там чекають видовища.

Кожен удар зустрічають виттям. Кожну краплю крові — захватом. Коли боєць хитається, натовп подається вперед, наче одна голодна істота, яка вже відчула запах м’яса.

Одні хочуть побачити, як ламають кістки.

Інші — скільки на цьому можна заробити.

Чоловік дивиться в бік трибуни свого Дому.

Кістяно-білі постаті не рухаються.

Дім Верітас.

Васали Азраелів.

Чоловік ковтає. Екрани фіксують навіть це.

— Я здаюся.

Срібні знаки спалахують на її та його зап’ястку.

Руку жінки просто викидає назад, наче між нею й суперником миттєво виросла стіна.

Сказав «досить» — і чужу руку від тебе забрали.

Один удар дзвона.

— Перемога Ілари Ехо, — проголошує герольд. — Добровільна здача.

Жінка на арені повертається обличчям до нас та низько вклоняється.

Натовп реагує так, ніби його обдурили.
Чоловік недалеко від мене каже приятелеві:

— Ще кілька секунд — і вона відкрила б йому горло. Молодчинка. Я саме на неї робив ставки.

Інший виглядає максимально невдоволеним. Складається враження, що перший вихваляється перед приятелем який ставив на суперника. Ну дуже ж сильно той нахмурився.

Маленький хлопчик біля першого стає на лавку й повторює рух Ілари уявним мечем.

Мати поправляє йому лікоть. Малий щось бурмоче матері, а за мить зникає з лавки й виникає в неї за спиною. Обіймає за шию й голосно цілує в щоку.

Я мимоволі усміхаюся.

Йому на вигляд років чотири.

Усмішка ще не встигає зникнути, коли всередині неприємно коле.

Він навіть не замислився над тим, що щойно зробив.

А я досі не можу нормально переміститися на кілька кроків.

Не думай про це Лілі. Не думай.

Йому чотири. Він навіть не старається. А я, мабуть, просто бракована.

Треба абстрагуватися.

Сім вертикальних екранів показують повтор здачі. Публічність робить силу легітимною. Так сказав батько.

Розтрощений ніс.

Кров у зубах.

Лезо біля шиї.

Потім інший ракурс. З одного з чорних металевих воронів, що кружляють над полем. Клинок входить у срібну оболонку.

Білий.

Бурштиновий.

Червоний.

— Що це було? Навколо його шиї.

Маршал опускає голову до мене.

— Особистий щит.

Я дивлюся на екран. Там захист уже знову майже невидимий.

— Тоді який із нього сенс, якщо меч усе одно пройшов?

У вусі озивається Іракс:

— Особистий захисний контур не призначений для абсолютного блокування проникнення. Він зменшує кінетичну енергію об’єкта, що перетинає поле.

— Це щось зі швидкістю? Я погано розумію.

Маршал киває на екран.

— Куля входить швидко. За кілька сантиметрів втрачає майже весь імпульс.

— Падає?

— Якщо пощастить стрільцю — падає.

— А якщо ні?

— Плющиться, відхиляється, іноді повертається до нього. Дуже виховний ефект.

Я пирхаю.

Іракс сухо додає:

— Сучасні боєприпаси мають системи компенсації, але проти військових щитів їхня ефективність залишається низькою.

— Тобто пістолети в Пеклі існують. Але навіщо?

Маршал знизує плечем.

— Щоб стріляти в тих, у кого немає щита. Це дорога іграшка.

— А меч?

Маршал уже не усміхається.

— Залежить який.

Іракс відповідає точніше:

— Поле може зменшити швидкість ангельського клинка. Але не може повністю ізолювати демонічну сутність від ангельського металу.

На екрані знову повторюють момент біля шиї.