РОЗДІЛ 2 - Морвейн

— Ми серйозно летимо літаком?

Маршал сидить навпроти мене, закинувши ногу на ногу. Темний костюм. Біла сорочка без краватки. Руки спокійно лежать на підлокітниках.

Виглядає так, ніби приватний королівський літак — найбільш природне місце для ранкової розмови.

Я ж досі не впевнена, чи можна торкатися столика між нами.

Він виглядає дорожчим за мамину стару машину.

Можливо, дорожчим за весь наш будинок.

Можливо, за квартал.

— Так, — відповідає Маршал.

— У країні, де люди зникають у чорному димі.

— Демони.

— Дуже важливе уточнення.

— І ти не зникаєш. Ти врізаєшся в меблі.

Я стискаю губи.

— Один раз.

— Тричі.

— Третій стіл стояв у неправильному місці.

— Він був прикручений до підлоги.

У вусі ледь нагрівається тонка металева дужка.

— З технічного погляду, ваше високосте, стіл перебував у межах проєктної зони приміщення, — рівно повідомляє Іракс.

— Дякую. Добре знати, що вас двоє.

— Нас значно більше, — каже Маршал.

Я дивлюся на нього.

— Це погроза?

— Статистика.

За прозорою перегородкою безшумно зачиняються двері кабіни пілотів.

Хоча словом «кабіна» називати те, що я бачила під час посадки, трохи образливо.

Там немає звичайного штурвала, перемикачів чи старих екранів. Лише два крісла, чорне скло навколо й десятки тонких срібних ліній, що рухаються в повітрі перед руками пілотів.

Крила літака змінюють кут ще на платформі. Під матовою обшивкою щось стискається, наче велика тварина, яка готується стрибнути.

Зовні борт нагадує винищувач, якому дозволили вирости вдвічі, забрати собі бюджет невеликої держави й найняти дуже дорогого дизайнера інтер’єрів.

Гострий ніс.

Крила, відведені назад.

Чорна поверхня без видимих швів.

Чотири двигуни, два з яких я помітила лише тоді, коли вони змінили положення.

Усередині — шість крісел із сірої шкіри, стіл із матеріалу, схожого на чорний камінь, окремий робочий модуль, спальне відділення й бар, у якому пляшок більше, ніж у магазині біля нашого дому.

Усе це всередині машини, здатної, за словами Іракса, пережити прямий удар більшості земних систем протиповітряної оборони.

Більшості.

Мені особливо сподобалося це слово.

Літак м’яко відривається від платформи.

Не розганяється.

Просто підіймається вертикально вздовж чорної стіни Цитаделі.

Шлунок залишається десь унизу.

Я хапаюся за підлокітник.

Маршал навіть не кліпає.

Ненавиджу його.

Трохи.

— По-перше, — говорить він, коли літак вирівнюється, — ти справді дуже погано переміщуєшся у просторі.

— Ми це вже встановили.

— По-друге, королівські портали залишають точний енергетичний слід. Його складно приховати й неможливо змінити після відкриття переходу.

— А літак можна збити.

— Можна спробувати.

Він каже це без посмішки.

За вікном із двох боків з’являються ще два чорні апарати. Менші. Гостріші.

Вони тримаються трохи позаду, майже нерухомо відносно нас.

Супровід.

— Борт може змінити маршрут, висоту, швидкість і систему захисту вже після вильоту, — продовжує Маршал. — Портал відкривається в конкретну точку. Якщо на іншому боці чекають, ти сам заходиш у пастку.

— І по-третє?

— Приватні літаки в Пеклі є таким самим проявом влади, як на Землі.

Я дивлюся на м’яку шкіру під долонею.

— Тобто це дуже дорога політична вистава.

— Уся політика — дорога вистава.

— Неправда, — озивається Іракс. — Частина політичних криз починається через недостатнє фінансування.

Маршал переводить погляд кудись убік.

Не знаю, чи він стримує усмішку, чи обчислює, як вимкнути Іракса без мого дозволу.

Я нахиляюся до вікна.

Воно не схоже на звичайне скло. Немає рами, відблиску чи подряпин. Лише прозора частина стіни, за якою повільно віддаляється верхня платформа Чорної Цитаделі.

— А батько де?

— На другому королівському борту, — відповідає Маршал.

Я озираю небо, але його літака не бачу.

— Чому не з нами?

Маршал дивиться на мене кілька секунд.

— З міркувань безпеки. Король і визнана спадкоємиця не переміщуються одним транспортом за межами захищеного периметра.

Тільки тепер розумію.

Не захист від незручної сімейної розмови.

Захист від того, щоб хтось не вбив нас обох одним ударом.

Пальці сильніше стискають край підлокітника.

Іракс робить коротку паузу.

— У разі одночасної загибелі короля та спадкоємиці буде активовано режим міждомового регентства. Імовірність громадянського конфлікту протягом перших тридцяти днів становитиме—

— Іраксе.

— Так, Лілі?

— Не продовжуй.

— Запит прийнято.

Я повертаюся до вікна.

Місто відкривається під нами так раптово, що на кілька секунд я забуваю про смерть, протоколи й те, наскільки невчасно система вміє зачитувати статистику.

Чорна Цитадель стоїть у центрі Стіксгарда, але з землі неможливо побачити її повністю.

З повітря — майже.

Старий замок досі там.

Тепер я розумію, чому його називають Цитаделлю, хоча більшість коридорів усередині нагадує головний офіс транснаціональної корпорації, яка володіє власною армією, судом і кількома видами загробного життя.

У самому центрі височить древня фортеця з чорного каменю.

Товсті стіни.

Квадратні башти.

Вузькі прорізи старих вікон.

Внутрішній двір, у якому колись могли стояти війська.

А навколо неї виросло інше тіло.

Величезні крила з димчастого скла піднімаються від скель і змикаються над старими стінами. Вертикальні урядові комплекси стоять уступами, з’єднані закритими переходами.

Чорні панелі поглинають світло.

Срібні лінії проходять по фасадах, позначаючи енергетичні контури й рівні доступу.

Над кількома баштами зависають плоскі платформи. По їхніх краях рухаються охоронні системи.

Середньовічний замок не знесли.