РОЗДІЛ 2 - Морвейн

— Ми серйозно летимо літаком?

Маршал сидить навпроти мене, закинувши ногу на ногу. Темний костюм, біла сорочка без краватки. Руки спокійно лежать на підлокітниках.

Приватний королівський літак пасує йому значно краще, ніж мені.

Я досі не впевнена, чи можна торкатися столика між нами. Він виглядає дорожчим за мамину стару машину. Можливо, за весь наш будинок.

— Так.

— У країні, де люди зникають у димі.

— Демони.

— Дуже важливе уточнення.

— І ти не зникаєш. Ти врізаєшся в меблі.

— Один раз.

— Тричі.

— Третій раз стіл стояв у неправильному місці.

— Він був прикручений до підлоги.

У вусі нагрівається тонка металева дужка.

— З технічного погляду, Ваше Високосте, стіл перебував у межах проєктної зони приміщення, — повідомляє Іракс.

— Добре знати, що вас двоє.

Маршал проводить долонею по підборіддю.

— Нас значно більше.

— Це погроза?

— Статистика.

За прозорою перегородкою зачиняються двері кабіни пілотів. Звичайного штурвала там немає — лише чорне скло й тонкі світлові лінії перед руками двох демонів.

Літак відривається від платформи вертикально.

Шлунок залишається внизу.

Я хапаюся за підлокітник. Маршал не реагує.

Ненавиджу його.

Трохи.

— Чому не портал? — питаю, коли літак вирівнюється.

— Королівські портали залишають точний енергетичний слід. Після відкриття переходу його вже не змінити.

— А літак можна збити.

— Можна спробувати.

За вікном з’являються два менші чорні апарати й займають позиції позаду нашого борту.

— Портал веде в одну точку, — продовжує Маршал. — Літак може змінити маршрут, висоту й захист уже після вильоту.

— А батько де?

— На іншому борту.

Я оглядаю небо, але другого літака не бачу.

— Чому не з нами?

— Король і визнана спадкоємиця не переміщуються одним транспортом за межами захищеного периметра.

Не захист від сімейної розмови.

Від того, щоб хтось не вбив нас обох одним ударом.

Іракс витримує коротку технічну паузу.

— У разі одночасної загибелі короля та спадкоємиці буде активовано режим міждомового регентства. Імовірність громадянського конфлікту протягом перших тридцяти днів...

— Іраксе.

— Так, Лілі?

— Не продовжуй.

— Запит прийнято.

Я повертаюся до вікна.

Чорна Цитадель стоїть у центрі Стіксгарда. Із землі її неможливо побачити повністю. З повітря від масштабу по шкірі йдуть мурахи.

Усередині сучасного урядового комплексу досі збереглася стара фортеця Люцифера — товсті стіни, квадратні башти, вузькі вікна. Навколо неї виросли крила з димчастого скла, командні рівні, лабораторії й закриті переходи.

Замок не знесли.

Використали як основу.

— Вона справді вся була фортецею?

— Первинний комплекс заклали після Вигнання, — відповідає Іракс. — На той момент оборона була важливішою за комфорт.

— Люцифер спочатку побудував бункер, а потім палац.

— Спрощено, але не помилково.

Маршал дивиться вниз.

— Він будував столицю під час війни. Фортеця мала пережити штурм.

— І всі мали це побачити?

Тепер він дивиться на мене.

— Саме так.

Стіксгард розгортається навколо Чорної Цитаделі на двох берегах глибокої ущелини. На її дні рухається Великий Стікс — важка чорна поверхня без відблисків.

Угорі достатньо простору для широких терас, скляних комплексів і садів під прозорими куполами. Нижче башти стоять щільніше, між ними проходять труби, кабелі, транспортні шахти й відкриті переходи. Біля річки майже немає площ — лише технічні рівні, житлові блоки й сотні постатей під жорстким білим світлом.

На верхніх терасах ростуть чорні дерева. Їхнє листя тліє багряним по краях, наче місто навіть рослинам видало правильну форму вогню.

Унизу платформи розходяться, пропускаючи вантажний потяг. Люди притискаються до стін.

Я ще не знаю назв районів.

— Подивися вперед.

Маршал указує вниз і ліворуч.

Столиця звужується. Базальтові береги Стіксу сходяться, стискаючи річку, транспортні потоки й портальні канали в один коридор. Через нього рухаються військові баржі, державні вантажі, архівні контейнери й закриті модулі з душами.

Над проходом стоїть фортеця. Її башти вбудовані в скелі, а масивні металеві стулки можуть перекрити річку з обох боків. Уздовж стін рухаються сенсорні системи. Портальні блокатори спалахують тонкими дугами.

— Залізна Глотка, — каже Маршал.

Шкіра під рукавом холоне.

Так ось вона яка.

Не титул, який герольд вимовив перед сімома Домами. Місце з гарнізоном, брамами й тисячами істот, чиє життя залежить від того, чи закриється прохід вчасно.

— Вона моя?

Перед очима розгортаються панелі Іракса.

— Юридично це володіння спадкоємця. Оперативне управління здійснює королівський префект за регентським мандатом. Титул ваш. Реальні ключі вам поки не передані.

— Розумно, — каже Маршал.

Він схрещує руки на грудях. Схвалення надто помітне.

Я дивлюся на нього.

— Твоєї думки ніхто не питав.

— Ти сама щойно питала, чому не літаєш порталами.

Під нами проходить довга колона цивільних платформ. Їх спрямовують праворуч. Лівим каналом рухаються військові баржі.

— Чому Глотка належить спадкоємцю? Чому не військовому главі?

— Той, хто одного дня керуватиме Пеклом, спочатку має навчитися вирішувати, кого пропускати до його столиці.

Маршал говорить тихо й упевнено. Від цього стає тільки гірше.

— А якщо потрібно обирати між військами й цивільними?

Його погляд опускається на потоки під нами.

— Тоді володар Глотки відповідає не лише за тих, кого пропустив.

— А за тих, кого залишив зовні, хто відповідає?

Маршал переводить очі на мене.

На мить у салоні чути лише низький гул двигунів.

— Той самий володар.

Отже, красивого правильного варіанта не передбачено.

Я дивлюся на цивільні платформи, поки вони не зникають під крилом.