РОЗДІЛ 2 - Морвейн

— Ми серйозно летимо літаком?

Можливо, якщо перепитати достатньо разів, літак перестане бути літаком.

Маршал сидить навпроти мене, закинувши ногу на ногу. Темний костюм, біла сорочка без краватки. Руки спокійно лежать на підлокітниках.

Приватний королівський літак пасує йому значно краще, ніж мені. Мені взагалі поки погано пасує все королівське.

Я досі не впевнена, чи можна торкатися столика між нами. Він виглядає дорожчим за мамину стару машину. Можливо, за весь наш будинок.

Куди подіти ці кляті руки?

На коліна.

— Так.

— У країні, де люди зникають у димі.

— Демони.

— Дуже важливе уточнення.

— І ти не зникаєш. Ти врізаєшся в меблі.

— Один раз.

— Тричі.

— Третій раз стіл стояв у неправильному місці.

— Він був прикручений до підлоги.

У вусі нагрівається тонка металева дужка.

— З технічного погляду, Ваше Високосте, стіл перебував у межах проєктної зони приміщення, — повідомляє Іракс.

— Добре знати, що вас двоє.

Маршал проводить долонею по підборіддю.

— Нас значно більше.

— Це погроза?

— Статистика.

За прозорою перегородкою зачиняються двері кабіни пілотів. Звичайного штурвала там немає — лише чорне скло й тонкі світлові лінії перед руками двох демонів.

Літак відривається від платформи вертикально.

Шлунок залишається внизу.

Я хапаюся за підлокітник.

Не дивитися вниз.

Чудовий план.

Я негайно дивлюся вниз.

Маршал не реагує.

Ненавиджу його.

Трохи.

Тиша залишає забагато місця для думок.

— Чому не портал?

— Королівські портали залишають точний енергетичний слід. Після відкриття переходу його вже не змінити.

— А літак можна збити.

— Можна спробувати.

За вікном з’являються два менші чорні апарати й займають позиції позаду.

— Літак може змінити маршрут, висоту й захист уже після вильоту, — продовжує Маршал.

— А батько де?

— На іншому борту.

— Чому не з нами?

— Король і визнана спадкоємиця не переміщуються одним транспортом за межами захищеного периметра.

Не захист від сімейної розмови.

Від того, щоб нас обох не вбили одним ударом.

Я дарма запитала.

Іракс витримує коротку паузу.

— У разі одночасної загибелі короля та спадкоємиці буде активовано режим міждомового регентства. Імовірність громадянського конфлікту протягом перших тридцяти днів...

— Іраксе.

— Так, Лілі?

— Не продовжуй.

— Запит прийнято.

До нас підходить стюардеса в темно-сірій формі. На срібному підносі дві чашки й маленька закрита колба.

— Ваше Високосте, можу принести заспокійливий чай із дрібкою Вейру. Допоможе розслабитися й трохи поспати до прибуття.

— Ні, — каже Маршал раніше, ніж я встигаю відповісти.

Я дивлюся стюардесі вслід.

— А що таке Вейр?

— Сильнодіюча речовина.

— Дуже інформативно.

Маршал зітхає.

Іракс  сухо:

— Очищена активна фракція вейритової руди. Медичний стимулятор...

А Маршал перебиває:

— І отрута.  Він не зробить тебе сильнішою. Просто не дасть організму вчасно сказати «досить». Ти не спала всю ніч. Він зніме частину перевантаження, а заснеш ти вже сама.

— Тоді чому ні?

— Є шанс, що згодом без нього ти вже не захочеш ні спати, ні нормально функціонувати. А потім почнеш збільшувати дозу.

— З тобою неможливо нормально нервувати.

— Це теж частина служби.

Я повертаюся до вікна.

І на кілька секунд забуваю боятися літака.

Чорна Цитадель стоїть у центрі Стіксгарда. Із землі її неможливо побачити повністю. З повітря від масштабу по шкірі йдуть мурахи.

Усередині сучасного урядового комплексу досі збереглася стара фортеця Люцифера — товсті стіни, квадратні башти, вузькі вікна. Навколо неї виросли крила з димчастого скла, командні рівні, лабораторії й закриті переходи.

Замок не знесли.

Використали як основу.

Ще одне питання. Будь-яке. Аби не слухати двигуни.

— Вона справді вся була фортецею?

— Первинний комплекс заклали після Вигнання, — відповідає Іракс. — Тоді оборона була важливішою за комфорт.

— Люцифер спочатку побудував бункер, а потім палац.

— Спрощено, але не помилково.

Маршал дивиться вниз.

— Він будував столицю під час війни. Фортеця мала пережити штурм.

— І всі мали це побачити?

— Саме так.

Стіксгард розгортається на двох берегах глибокої ущелини. На її дні рухається Великий Стікс — важка чорна поверхня без відблисків.

Угорі — широкі тераси, скляні комплекси й сади під куполами. Нижче башти стоять щільніше, між ними тягнуться труби, кабелі, транспортні шахти й відкриті переходи.

На верхніх терасах ростуть чорні дерева. Їхнє листя тліє багряним по краях, наче місто навіть рослинам видало правильну форму вогню.

Я ще не знаю назв районів.

Але колись усе це має стати моїм.

Від цієї думки страшніше, ніж від висоти.

— Подивися вперед.

Столиця звужується. Базальтові береги Стіксу сходяться, стискаючи річку, транспортні потоки й портальні канали в один коридор.

Над проходом стоїть фортеця. Її башти вбудовані в скелі, а масивні металеві стулки можуть перекрити річку з обох боків.

— Залізна Глотка, — каже Маршал.

Шкіра під рукавом холоне.

Так ось вона яка.

Не титул, який герольд вимовив перед сімома Домами. Місце з гарнізоном, брамами й тисячами істот, чиє життя залежить від того, чи закриється прохід вчасно.

— Вона моя?

Перед очима розгортаються панелі Іракса.

— Юридично це володіння спадкоємця. Оперативне управління здійснює королівський префект за регентським мандатом. Титул ваш. Реальні ключі вам поки не передані.

— Розумно, — каже Маршал.

Я дивлюся на нього.

— Твоєї думки ніхто не питав.

Під нами проходить колона цивільних платформ. Їх спрямовують праворуч. Лівим каналом рухаються військові баржі.

— Чому Глотка належить спадкоємцю?