РОЗДІЛ 1 — Дім залізної корони

Моя мантія шепоче по чорному каменю, наче хтось іде слідом.

Я не обертаюся. Знаю, що там нікого.

Підлога відполірована до такого блиску, що повертає мені власне відображення. Не обличчя — лише розмиту білу постать, яка пливе під ногами й розсипається в кожному стику плит.

Мабуть, так і має виглядати майбутня королева Пекла: нечітко, щоб кожен міг домалювати потрібне.

Я роблю ще один крок. Потім ще.

Не дивлюся далеко вперед. Якщо постійно дивитися на трон, здається, що він не наближається. Зал росте разом із кожним моїм кроком, витягуючись у чорну нескінченність спеціально для того, щоб перевірити, чи я не передумаю.

Можливо, тому мантію зробили такою довгою: щоб утекти було не лише принизливо, а ще й технічно складно.

Вона тягнеться за мною на кілька метрів — важка, біла, підбита тонкою чорною тканиною. Край ковзає по каменю без жодної складки. Хтось розрахував вагу, довжину й кут тертя.

У Пеклі навіть урочистість має інженерний відділ.

Сукня сидить надто добре: високий комір, жорсткі плечі, вузький ліф, схожий на військовий мундир. Довгі рукави закривають зап’ястя, уздовж них ідуть тонкі пластини холодного заліза.

Під  коміром звично лежить мій тонкий срібний ланцюжок. Маленьке сердечко холодить ямку між ключицями, хоча його ніхто не бачить.

Добре.

Хоч щось на мені не обирали сьогодні.

На грудях — невеликий чорний щит. На ньому - багряно-червоний яструб у стрімкому пікіруванні. Крила не розпростерті горизонтально. А відведені назад і трохи вгору. Голова опущена до цілі. Кігті вже випущені. Силует нагадує наконечник списа або клинок

Не герб моєї сім’ї. Герб посади, яка дісталася мені разом із половиною чужої історії.

Залізо холодить шкіру навіть крізь тканину. Білий колір здається надто чистим, наче мене загорнули в щось нове, щоб ніхто не помітив, скільки всередині вже зламано.

Я стискаю пальці й відразу розтискаю.

Руки не повинні тремтіти. Не тому, що принцеси не тремтять. Напевно, тремтять — просто там, де немає кількох сотень безсмертних істот, готових перетворити кожен рух на політичний прогноз.

Тронний зал Люцифера довший за будь-яку будівлю, яку я бачила в людському світі. Гострі чорні ребра стелі сходяться десь у темряві, наче всередині величезної грудної клітки.

Між колонами висять важкі стяги. Чорне поле поглинає світло, а родовий яструб відблискує наче пролита кров, коли по стінах проходить імпульс старої системи.

Під старим каменем працюють сенсори й контури безпеки. Зовні демони тисячі років стають тут на коліна перед королем. Усередині працює одна з найзахищеніших систем створеного світу.

Середньовіччя відмовилося помирати й найняло собі хороший технічний відділ.

По обидва боки від центрального проходу стоять демони. Ряди тягнуться майже до дверей, і спершу я бачу лише сім кольорів: темний смарагд, багряний, кістяно-білий, холодний кобальт, чорнильний фіолетовий, старий бурштин і попелясто-сірий.

Сім Великих Домів.

Обличчя я ще плутаю. Герби знаю краще:  лютий вовк над трьома вершинами. Вепр. Терези без чаш. Вежа із кобальтовим палаючим ядром, від якої  розходяться геометричні лінії єдиної мережі. Дерево з маленькою кроною та неприродно довгим  корінням. Чорний ворон  з одним срібним оком. Олень.

Коли я проходжу між рядами, голови повертаються слідом. Хтось схиляється завчасно, хтось чекає до останньої секунди. Літня демонеса в темно-зеленому лише опускає підборіддя, чоловік у багряному тримає руки на руків’ї меча. У кістяно-білому ряду хтось нахиляється до сусіда; слів я не чую.

Можливо, говорять про мене. Можливо, ні. Сьогодні я здатна знайти загрозу навіть у чужій поставі.

Затишна родинна зустріч.

Тиша тут не схожа на звичайну відсутність звуку — вона організована й підтримується так само старанно, як температура, безпека та порядок доступу.

Чути тільки мої кроки й мантію. Вона продовжує йти за мною, хоча частина мене давно зупинилася десь далеко звідси.

Я не дозволяю собі думати де.

Перед троном стоїть Королівська варта: по шість лицарів із кожного боку чорних сходів, у пластинчастих обладунках і попелясто-білих плащах. Між пластинами рухаються тонкі срібні контури — зчитують тіла, контролюють зброю й, мабуть, можуть убити половину залу раніше, ніж друга зрозуміє, що церемонія пішла не за планом.

У руках — довгі списи.

Я шукаю його раніше, ніж дозволяю собі це визнати.

Маршал стоїть у першому ряду праворуч, біля самих сходів. Без шолома. Чорне волосся прибране назад, обличчя нерухоме. Обладунок сидить на ньому так природно, ніби він не вдягнув його сьогодні, а просто повернув власну шкіру.

Він дивиться вперед. Не на мене.

Звісно.

Я йду далі. Десять кроків. Вісім. Шість.

Лише тоді його погляд зміщується. Може, на секунду. Наші очі зустрічаються, і я не знаю, що саме він бачить: бліде обличчя, надто напружену щелепу чи просто живу мене.

Він не усміхається й не киває. Лише повільніше вдихає, а потім знову дивиться перед собою.

Цього вистачає.

Ненавиджу, що цього вистачає.

Я переводжу погляд на трон, і все інше стає меншим.

Він височіє на чорному підвищенні. До нього ведуть сім сходинок. Я кілька разів порахувала, намагаючись заспокоїти нерви.

Трон виростає зі стіни, наче її розітнули клинком; темні пластини спинки сходяться над головою батька у форму меча, встромленого в стелю.

За ним — масивне залізне коло.

Від підлокітників спадають ланцюги, а в стіну втиснуті обпалені фігури перших вартових. Вони схожі на засуджених за те, що колись дозволили комусь підійти надто близько.

Батько сидить нерухомо. Чорний церемоніальний мундир, високий комір, холодне залізо на зап’ястях і плечах. Одна рука лежить на підлокітнику, друга — на коліні.

Каїн не намагається виглядати більшим. Трон робить це за нього.

На його голові корона Люцифера: вузький обруч із потемнілого заліза й довгі нерівні шпилі, частина з яких нахиляється всередину, наче металеві пазурі. Вона не прикрашає його. Затискає. Здається, варто йому різко повернути голову — і залізо розітне шкіру.