РОЗДІЛ 1 — Дім залізної корони

Моя мантія шепоче по чорному каменю, наче хтось іде слідом.

Я не обертаюся.

Знаю, що там нікого.

Підлога відполірована до такого блиску, що повертає мені власне відображення. Не обличчя. Лише розмиту білу постать, яка пливе під моїми ногами й розсипається на кожному стику кам’яних плит.

Мабуть, саме так і має виглядати майбутня королева Пекла.

Нечітко.

Щоб кожен міг домалювати потрібне.

Я роблю ще один крок.

Потім ще.

Не дивлюся далеко вперед. Якщо постійно дивитися на трон, починає здаватися, що він не наближається. Наче зал росте разом із кожним моїм кроком, витягується в чорну нескінченність спеціально для того, щоб перевірити, чи я не передумаю.

Можливо, саме тому мантію зробили такою довгою.

Щоб утекти було не лише принизливо, а ще й технічно складно.

Вона тягнеться за мною на кілька метрів — важка, біла, підбита тонкою чорною тканиною. Край ковзає по каменю без жодної складки. Хтось явно розрахував вагу, довжину й кут тертя.

У Пеклі навіть урочистість має інженерний відділ.

Сукня сидить на мені надто добре.

Високий комір. Жорстко окреслені плечі. Вузький ліф, більше схожий на частину військового мундира, ніж на щось, у чому дівчина повинна почуватися красивою. Довгі рукави закривають зап’ястя. Уздовж них ідуть тонкі пластини холодного заліза — не прикраси, а щось середнє між бронею та попередженням.

На грудях — чорний щит. Над порожнім кам’яним постаментом висить залізна корона.

Герб не моєї сім’ї.

Герб посади, яка дісталася мені разом із половиною чужої історії.

Залізо холодить шкіру навіть крізь тканину.

Білий колір здається неправильним.

Надто чистим.

Наче мене загорнули в щось нове, щоб ніхто не помітив, скільки всередині вже зламано.

Я стискаю пальці.

Відразу розтискаю.

Руки не повинні тремтіти.

Не тому, що принцеси не тремтять. Напевно, тремтять. Просто роблять це там, де немає кількох сотень безсмертних істот, готових перетворити кожен рух на політичний прогноз.

Тронний зал Люцифера довший за будь-яку будівлю, яку я бачила в людському світі. Стеля губиться високо над головою між гострими чорними ребрами. Вони сходяться десь у темряві, нагадуючи внутрішню частину величезної грудної клітки.

Може, зал і є грудною кліткою.

А трон — серцем, яке давно перестало належати тому, хто його створив.

Між колонами висять королівські стяги.

Справжня тканина. Важка, майже нерухома в сухому повітрі. Чорне поле поглинає світло. Залізна корона над порожнім постаментом відблискує сріблом щоразу, коли по стінах проходить слабкий імпульс старої системи.

Я вже знаю: під каменем прокладені сенсори, контури безпеки, канали розпізнавання крові й аварійні печатки.

Зовні — зал, у якому демони тисячі років стають на коліна перед королем.

Усередині — одна з найзахищеніших серверних систем у створеному світі.

Напевно, це і є справжнє Пекло.

Середньовіччя, яке відмовилося помирати й найняло собі хороший технічний відділ.

По обидва боки від центрального проходу стоять демони. Ряди тягнуться майже до самих дверей.

Спершу я бачу лише кольори.

Глибокий зелений, такий темний, що майже здається чорним.

Багряний — не яскравий, а густий, наче кров, яку давно не змивали з металу.

Кістяно-білий із чорними знаками.

Холодний кобальт, що спалахує тонкими лініями на комірах і обладунках.

Чорнильний фіолетовий.

Темний бурштин.

Попелясто-сірий.

Сім кольорів.

Сім Великих Домів.

Я ще плутаю їх. Герби знаю краще, ніж обличчя. Довелося викарбувати в пам’яті.

Чорний вовк над срібними вершинами.

Щит, пробитий списом.

Терези без чаш.

Шестерня, крізь яку проростає дерево.

Ворон із одним срібним оком.

Чорне дерево з корінням, що світиться під землею.

Вертикальний ключ.

На стягах васальних Домів ті самі кольори розходяться десятками відтінків. Бордовий. Малахітовий. Сталево-синій. Сливовий. Бронзовий. Димчастий.

Наче хтось узяв сім старих образ і побудував із них державу.

Дехто дивиться на мене відкрито. Дехто — на сукню. Дехто — на залізний знак у мене на грудях.

Кілька демонів узагалі не піднімають очей.

Не з поваги.

Вони просто не хочуть, щоб я побачила, як саме вони на мене дивляться.

Розумно.

Я теж не знаю, як дивитися на себе сьогодні.

Праворуч від проходу стоїть літня демонеса в темно-зеленому. На її шиї — три тонкі срібні ланцюги. Вона не вклоняється, поки я проходжу повз. Лише трохи опускає підборіддя.

Ліворуч чоловік у багряному стискає руків’я меча обома руками. Не нервує. Присягає собі не нервувати.

Далі хтось у кістяно-білому дивиться на мене так, ніби вже шукає юридичну помилку в моєму народженні.

Затишна родинна зустріч.

Ніхто не говорить.

Тиша в залі не схожа на звичайну відсутність звуку. Вона організована. Підтримується так само старанно, як температура, безпека й порядок доступу.

Чути лише мої кроки.

І мантію.

Вона продовжує йти за мною, хоча частина мене давно зупинилася десь далеко звідси.

Я не дозволяю собі думати де.

Перед троном стоїть Королівська варта. Два рівні. По шість лицарів із кожного боку широких чорних сходів.

На них обладунки, що здалеку здаються старими пластинчастими латами. Важкі нагрудники. Високі наплічники. Наручі. Глухі чорні коміри.

Лише коли підходжу ближче, бачу тонкі срібні контури між пластинами. Вони рухаються разом із диханням, зчитують положення тіла, контролюють зброю й, мабуть, можуть убити половину залу раніше, ніж друга половина зрозуміє, що церемонія пішла не за планом.

Поверх броні спадають довгі попелясто-білі плащі.

Не зовсім білі.

Колір старого попелу після того, як вогонь уже зробив усе, що хотів.

У руках лицарі тримають довгі списи з вузькими чорними наконечниками. Древка металеві. На кожному — печатка Корони.