Розділ 1. Полумʼяний слід

Флінт, Мірель, Раян і Ломіель стояли біля зруйнованого входу в гору.

Ще недавно тут здіймалося кам’яне склепіння. Тепер його уламки лежали впереміш із потрощеними опорами, а з темних щілин між брилами повільно сочився пил. Час від часу всередині щось глухо осипалося. Тоді всі четверо мимоволі підводили голови й прислухалися, чекаючи нового обвалу.

Сонце опускалося за обрій. У його останньому світлі ще можна було розгледіти велетенську крилату постать. Демиан віддалявся, і сутінки поступово поглинали обриси його тіла. Невдовзі над лісом залишилася тільки темна смуга хмар.

Мірель усе ще дивилася туди, де він зник.

Дракон.

Навіть тепер, серед руїн, їй було важко прийняти те, що вони побачили. Хотілося згадати бодай якусь дрібницю, яка могла б завчасно викрити обман. Чийсь погляд. Необережне слово. Застереження, якому вони не надали значення.

За спиною почулося шарудіння.

У вузькому проході між уламками з’явилася рука, потім — сива, припорошена пилом голова. Старий гном насилу вибрався назовні, тримаючись за каміння. Його борода збилася в брудні пасма, рукав був роздертий, а на чолі темніла подряпина.

Раян ступив до нього й простягнув руку.

— Облиш! — огризнувся гном.

Він випростався, наскільки дозволяла зігнута спина, і озирнувся на завалений вхід. Кілька секунд мовчав. Потім його пальці затремтіли.

— Щоб вас каменем привалило… Що ж ви накоїли, нелюди?

Голос зірвався на хрип. Гном сплюнув пил і знову обернувся до них.

— Наш дім знищено! Зло на волі! Ви хоч розумієте, що випустили?

— Діду, ми не думали, що все так обернеться, — сказала Ломіель. — Нас теж ошукали.

— Вас ошукали?!

Він спробував підійти ближче, але зайшовся кашлем. Зігнувся, затуливши рота долонею, і довго не міг перевести подих. Ніхто не наважувався заговорити.

— Вам тепер є що сказати, — нарешті прохрипів він. — А мені куди повертатися?

Ломіель опустила очі.

Мірель зробила крок уперед.

— Ви маєте рацію, дідусю, — тихо промовила вона. — Ми винні. І ми це виправимо.

Гном подивився на неї так, що наступні слова застрягли їй у горлі.

— Виправите… — повторив він і повільно похитав головою.

Флінт мовчки дістав гаманець. На мить затримав його в руці, відчуваючи знайому вагу монет, а тоді простягнув старому.

Той не взяв.

— Навіщо мені твої гроші?

— Може, знадобляться. На їжу. На інструменти.

Флінт поклав гаманець на плаский уламок біля нього. Це були всі його заощадження. Поруч із розбитою горою невеликий шкіряний мішечок здавався майже недоречним.

Він розумів, як мало цього вистачить.

Піднявши з землі дорожню сумку, Флінт перекинув ремінь через плече. Раян востаннє поглянув на схил. Ломіель уже стояла біля стежки, але Мірель затрималася.

Старий більше не дивився на них. Він сидів на камені, важко дихав і розтирав долонею забите коліно.

Мірель хотіла ще щось сказати. Попросити пробачення, повторити обіцянку. Та після його запитання про дім будь-які слова здавалися порожніми.

Вона мовчки пішла слідом за іншими.

Їхній шлях пролягав через ліси й спалені села.

Перший дим вони відчули ще до того, як побачили будинки. Він стелився між деревами, осідав у горлі, змушував ковтати й раз у раз витирати очі. Далі ліс порідшав, і за останніми стовбурами відкрилася вулиця.

Від хат залишилися чорні стіни. Подекуди серед руїн самотньо здіймалися печі. Обвалені дахи ще тліли, а в щілинах обгорілих колод ворушилися вузькі язики полум’я.

Біля воріт лежало перекинуте відро.

Трохи далі — людина.

Мірель спершу не зрозуміла, що бачить. Лише коли підійшла ближче й розгледіла витягнуту до дороги руку, її кроки сповільнилися.

Вона відвернулася, але по інший бік вулиці були інші тіла.

Ніхто не заговорив.

Під ногами хрустіли вуглинки. Вітер підхоплював попіл і гнав його вздовж дороги, повз обпалені паркани та відчинені хвіртки. Біля одного подвір’я Мірель помітила квіти. Нижні листки ще залишалися зеленими, хоча стіна за ними вигоріла вщент.

Вона стиснула губи, стримуючи сльози.

Ще недавно хтось поливав ці квіти. Виносив воду, відчиняв вікна, кликав рідних до столу. Ці люди нічого не знали про чотирьох мандрівників у горі. Не могли ані зупинити їх, ані застерегти.

Мірель опустила погляд на власні руки й міцніше стиснула пальці.

Далі було ще одне село.

І ще.

Дні минали в дорозі. Іноді вони йшли й після заходу сонця, доки втома не змушувала зупинитися. Харчів у сумках швидко поменшало. Згодом залишилися тільки крихти, які витрушували на долоню й ділили між собою.

Поповнити запаси було ніде. Комори згоріли разом із будинками, поля почорніли, а вцілілі мешканці самі шукали щось їстівне серед руїн. Просити в них їжі ніхто з четвірки не наважувався.

У деяких селах панувала цілковита тиша.

В інших плакали діти.

Одного разу вони пройшли повз хлопчика, що сидів навпочіпки біля нерухомої жінки й смикав її за рукав. Поряд стояла старша дівчинка. Вона намагалася підняти його, обіймала за плечі, щось говорила, але він уперто залишався на місці.

Мірель зупинилася. Ломіель теж.

Вони затрималися там довше, ніж збиралися, та коли знову вийшли на дорогу, Мірель усе ще чула за спиною дитячий голос.

А десь уцілілі вже готувалися до нового нападу.

Біля похилого паркану чоловік точив лопату. Проводив каменем по краю заліза, перевіряв пальцем і знову брався до роботи. Поруч лежали вила та сокира з обгорілим держаком. Інший чоловік прив’язував кухонного ножа до довгої жердини.

За їхніми спинами, під стіною єдиної вцілілої хати, тулилися діти.

Раян поглянув на заточену лопату, потім — у небо.

Нічого не сказав.

Мірель теж підвела голову. Відтепер кожна велика тінь над дорогою змушувала її здригатися.

Біля гори вона пообіцяла все виправити.

Тепер із кожним пройденим селом їй ставало важче згадувати, як легко вона вимовила ці слова.