Сколівське провалля

Шум гірської річки, тихий шепіт верхівок дерев, наче сон. Дихання піднебесного повітря, ніби у на-пів примарному стані. Зоя дихала лісом – глибоко, важко, з паузами, ніби торкаючись у цьому диханні самого дна лісових легенів. Вона знала, варто відкрити очі – і побачить той ліс із дитинства, проте не поспішала, намагалася насолодитися кожним вдихом. Довге руде Зоїне волосся стелилося, мов водорості навколо обличчя і плечей. Зрештою повільно, наче перебуваючи десь глибоко під водою, розплющила зелені, як чистий смарагд, очі. Цей порух вій тривав довго, цілу вічність. Кольори, які оточили її з усіх боків водночас, майже одразу змусили ще раз кліпнути повіками. Така яскравість була не притаманна дійсності і Зоя врешті решт підсвідомо зрозуміла, що вона знову втрапила у сон.

Останнім часом її сни стали часто повторюватися. Їй снилися похилі масивні сосни, які торкалися верхівками неба і загублений у хащах давньої садиби у Сколе круглий, мов колодязь, будинок. Вдень навколо будинку бігали діти, сміючись, вони розмежовували масиви густо насаджених дерев веселощами, а вночі гілки хвої наче збиралися над крівлею, вкривали його зеленим простирадлом так, що жоден звук із середини не міг потрапити у простір. Навколо даху постійно звучали молитви. Отче наш іже єси на небесах, да святиться ім’я твоє, да буде воля твоя, прийде царство твоє як на небесах так і на землі…

Раптом вона стрімко почала виринати із примари. Хтось грубо трусив її за плечі – вставай, вставай, хутчіше! Зоя розплющила очі, цього разу насправді. Вона не хотіла повертатися у реальність, їй було цікавіше бродити тим лісом, загрібаючи опале листя ногами. Проте вона вже знала, що наразі їй прогулятися в казковому місці не вдасться.

Її трусив Гнат, її співмешканець. Вони жили разом, проте вже не мали жодних стосунків. Колись було все – кохання, пристрасть, ревнощі – вогонь! А зараз просто ділили оренду на двох.

– Зою, – скиглив Гнат, – Зою, ти що спиш? – Хлопець був трохи напідпитку.

– От бовду-у-у-р, – видихнула Зоя. – Чого тобі?

– Зою, мені треба поговорити з тобою.

– Що ти хочеш? – дівчина втомлено сіла на ліжку.

– Нам необхідно розійтися, – висловив Гнат свою одвічну «п’яну» тему.

– Любчику, ми вже давно розійшлися, – вкотре нагадала Зоя роздратовано. Щоразу, варто випити – одне й те саме.

– Ти не розумієш, я не відчуваю свободи, я хочу бути вільним від тебе, а доки ти поруч – це неможливо.

– То що ти хочеш?

– Хочу щоб ти пішла.

– Окей, – підвелася з ліжка вже остаточно прокинувшись дівчина. – Давай мінятися, ауді – на твою свободу.

– І ти підеш? – з надією і острахом озвався чоловік.

– Не побачиш мене, – запевнила Зоя. – Задовбав своїм скигленням уже по самі… – Це вже собі, під ніс.

Тим часом накидала у валізу перших ліпших речей, почовгала до дверей, на годинник глянула – третя ночі. Нічого, до ранку поспить у машині, бо вже ніякого терпіння немає від того, вислуховувати п’яні шмарклі.

– Ключі! – повернувшись тілом до колишнього.

Він порпався по кишенях, врешті знайшов, подивився на долоню, на Зою, жбурнув. Вона зловила на льоту. Мовчки подивилася на нього, у голові сплило: «отак закінчується любов». І де воно, усе те тремтіння бралося?

Це кохання було як лондонський дощ – вогке, важке. І наразі, вже втративши його, Зоя відчувала значне полегшення, наче вона після тривалої осінньої прогулянки позбулася промоклого важезного взуття. Вони виснажували один одного морально і фізично, завжди, від самого початку. Так, звичайно, це були яскраві, проте нищівні стосунки. Та й по всьому.

Виїжджаючи за межу міста вона вже знала куди попрямує – туди, у місто, яке сниться тепер щоночі. Вона ледве пам’ятала, що відбувалося у Карпатах тоді, у її одинадцяте літо. Пам’ятає, як приїхала додому без коси, з коротеньким «каре», але як саме те перетворення відбулося – не пам’ятала. Липке відлуння страху лишилося у пам’яті – що мама скаже? Але мама відреагувала спокійно – це теж запам’яталося – наче їй водночас стало байдуже. Що ще? «Отче наш» – щоранку, щовечора, – на колінах перед ліжком, перед їжею – всі гуртом. Ночі – грізні, страшні, під ковдрою, із заплющеними очима. Річка через дорогу від будинку – величезна, стрімка, рвучка, голосна, льодяна, з камінням, з навісним мотузяним мостом. Обожнювала ті мости, станеш посередині, ще й там де кілька дощечок не вистачає під ногами, тримаєшся міцно за мотузки-поручні, а місток хитає зі сторони в сторону. Стоїш, бува, втупишся у ту воду, що під ногами бурхливо тече і кричиш, а тебе не чує ніхто, бо ж річка голосніша. Такі річки лише в горах.

Будинок пам’ятала – круглий, не схожий на жоден, яких бачила сотні до того літа і після. Мабуть садиба й була найбільшим спогадом. Мала власну енергетику, притягувала, вабила. У ній було щось містичне, незрозуміле, те, що зараз, 15 років потому притягувало дівчину. Потім, у спогадах, дім часто виринав. Тоді, у дитинстві, хотілося повернутися у дивний табір ще раз, але не склалося. І от тепер, коли Зоя мала вимушену відпустку від роботи і стосунків, вона вирішила, що зараз саме час відвідати дитячий спомин, недарма він снився щоночі, наче кликав.

Зупинившись на дозаправку Зоя, взяла скляночку кави, сіла за кермо. Мотор «ауді» тихенько буркотів, за вікном неприязно ляпав дощ. Краплі різко билися у лобове скло, наче просилися всередину, туди, де тепло. Проте їх методично згрібав у калюжку невблаганний двірник. Дівчина дістала з кишені куртки фото. Це була групова фотка у кутику якої був позначений рік, у який була знята світлина і назва міста, де розташовувався табір – Сколе. Час від часу вона діставала це фото з поміж інших, які накопичилися за ці роки. Роздивляючись його раніше вона не могла згадати якихось моментів з того відпочинку, на відміну від інших фотографій, які завжди викликали певні спомини і асоціації. Коли востаннє була у батьківській хаті, де й зберігалися власні архіви, чогось прихопила оте фото зі Сколе, лише одне, а чому саме його і навіщо – сама не знала.