Скляний куб

Сповідь

Зараз...

Зачекайте хвилинку.

Мені треба зібратися.

Знаєте...

Воно так щоранку.

Треба почати з найпростіших речей, які раніше робилися на автопілоті.

Наприклад, кава. Хочете кави?

Я пригощу вас. Поки будете слухати.

Звичайна розчинна кава в металевій кружці.

-Інші там не витримують... Згорають і тріскаються.

Я стою на кухні, дивлюся, як закипає чайник. Він гуде, його металевий корпус починає дрижати, і разом із ним починає дрижати все всередині мене.

Руки... Вони часто тепер не слухаються. Це все після контузії під .... та не важливо, коли нас накрило в бліндажі.

-Лікарі казали: «незначний неврологічний дефіцит, і що це мине».

Вони всім так кажуть.

-Але не минуло. Пальці просто починають ходити ходором, коли треба зробити якийсь точний рух.

Я беру чайник. Він важкий, гарячий. Намагаюся поцілити струменем окропу в горловину кружки. Сконцентруватися, просто зафіксувати кисть...

І не можу. Рука сіпається. Гаряча вода лупить повз край, прямо на стіл, на пальці, на підлогу. Пара валить убік.

І в цей момент усередині спалахує таке дике, звіряче роздратування. На себе. На цю безпорадність. На бісів чайник, який здається непідйомним каменем. Хочеться просто гепнути ним в стіну, розгатити цю кружку на тисячу уламків, закричати так, щоб шибки вилетіли. Бо як жити далі це життя, якщо ти навіть не здатна налити собі води, не заливши все навколо?

Беру ганчірку, починаю витирати цю калюжу. Пальці пече від окропу, але це навіть добре. Біль бодай на секунду повертає реальність. Потім я все ж доробляю цю каву. Роблю ковток... і не відчуваю смаку. Гаряча, гірка рідина.

І ось...

Я довго намагалася переконати себе, що це просто втома. Звичайна, глибока втома, яка мине після довгого сну чи тиші. Переконувала себе, що так буває з кожним, хто пройшов крізь це пекло, і що треба лише трохи часу, аби прийти до тями. Я вірила в ілюзію, що одного ранку прокинуся, розплющу очі й знову стану собою. Простою. Тією, яка вміла радіти дрібницям, дивитися на звичайні речі й відчувати всередині тихий затишок, а не цю важку, сіру порожнечу.

Але ранки минали один за одним. Сонячні чи дощові, гучні чи тихі, вони нічого не змінювали. Фізично я лишалася живою, але з кожним світанком усе більше помирала всередині.

-Ви слухаєте мене, а я дивлюся на вас і розумію: між мною і цим місцями ще світлим, цивільним світом постало товсте, непробивне скло.

Я бачу через нього людей, чую їхній сміх, бачу, як цвітуть дерева чи падає сніг, можу торкнутися руками стіни чи цієї склянки з водою. Але я не відчуваю цього. Світ став пласким, позбавленим барв і смаків.

Повітря заходить у легені й виходить назад, але я більше не відчуваю, який на смак свіжий, справжній ковток життя. Я дихаю рефлекторно, бо так влаштовано тіло, але душевний подих спинився там, де спинилися вони.

-Війна, не просто забирає людей. Вона вириває їх разом із шматками твоєї власної плоті. Вона забрала тих, із якими я не встигла попрощатися, не встигла сказати найголовнішого. Друзів, із якими ми колись ділилися безглуздими, наївними планами, сміялися до сліз через якісь дурниці, до гарячки сперечалися про майбутнє. Ми були молодими, дикими й чомусь щиро вірили, що майбутнє належить нам просто за правом того, що воно має настати.

-Тепер...

А що тепер...?!

- деякі з них залишилися там, в окопах. Назавжди вросли в цю важку, чорну, просякнуту кров’ю землю.

Та найстрашніше починається в хвилини тиші.

Іноді рука сама тягнеться до телефону. Пальці шукають знайоме ім’я, а в голові проскакує дурна думка: «Треба скинути йому це фото» або запитати, як він.

Блядь...

Свідомість на частку секунди повертається в те, старе життя. А потім наче розряд, опік. Згадка.....

-Немає кому писати. Номер , аватарка , історія листування все лишилося, а людини більше немає.

Це жах, страшне відчуття - знати, що той, хто ще вчора був твоїм плечем, твоїм домом і твоїм всім, тепер існує лише в твоїй пам’яті..

Як фантомний біль у відсутній нозі.

Я втратила  людей, які були моєю опорою. І разом із ними назавжди зникла та Я, яка вміла бути щасливою просто так.

-Я пам’ятаю себе колишню. Згадую іноді.

Пам’ятаю, як можна було вийти на вулицю, підставити обличчя сонцю, почути дитячий гамір, неподалік, чи шум листя на вітрі - і цього було достатньо, щоб відчути глибоку, спокійну радість. Тепер це здається чужим спогадом про когось іншого.

-Мабуть, саме це війна робить із тими, кого вона не змогла забрати одразу.

Вона наче відпускає твоє тіло, дозволяє ходити цією землею, але забирає те, заради чого це тіло хотіло жити. Ти продовжуєш прокидатися, чистити зуби, їсти, відповідати на якісь запитання, кудись іти, робити звичні справи. Ти навіть можеш навчитися усміхатися людям так, як від тебе цього чекають, щоб не ставили зайвих запитань.

Але всередині тебе - темна, холодна кімната, з якої всі вийшли. Двері зачинилися, світло згасло, і ти залишилася там, на самоті з відлуннями минулого.

Мені часто кажуть: «Ти ж вижила. Ти жива. Треба рухатися далі, час усе вилікує». Я киваю. Відповідаю: «Так, звісно». Бо що ще їм відповісти? Як пояснити людині, яка не була там, що час нічого не лікує? Він лише вчить ховати біль глибше.

Ви запитуєте, що я бачу, коли заплющую очі. Ніхто не бачить, скільки разів на день я подумки повертаюся в ті окопи та бліндажі. Скільки разів за ніч я знову бачу ті самі обличчя, чую ті самі голоси і ловлю той самий останній погляд: застиглий, здивований чи спокійний - який я так благала свою пам’ять стерти, але який врізався в неї назавжди.

Я більше не даю собі обіцянок. Я більше не чекаю, що колись усе стане як раніше. Це найголовніше і найважче усвідомлення: як раніше вже не буде ніколи.

Цей світ зламався, і збирати його зі старих уламків марно.

Деякі рани не загоюються, не затягуються ніжною шкірою. Вони просто стають частиною твого фантому, на який ти перетворюєшся з часом. Ти вчишся з ними жити, вставати з ліжка, носити цей біль, як важкий бронежилет, який більше ніколи не знімеш. Ти вчишся дивитися в очі перехожим і на чергове «Ну як ти?» спокійно казати: «Нормально». Хоча всередині продовжує йти той самий нескінченний бій.