Скло

На вулиці стояла погода, що була ані холодною, ані теплою. Люди вже вдягнули легкі пальта й капелюхи. Осінь уже поступово змінювала яскраві жовто-гарячі кольори на буденно-сірі.

Мати та її доньки-близнючки прогулювалися парком, насолоджуючись останнім сонцем цього року.

Дівчатка ласували солодкою ватою, а мати посміхалася й час від часу витирала їхні розпашілі щічки серветками.

Діти кривилися й кумедно морщили губки, що смішило жінку й змушувало відчувати те саме дивне материнське тепло.

Прогулянка добігала кінця.

Родина вийшла з парку й зупинилася на світлофорі перед пішохідним переходом.

Погода змінилася так само раптово, як і їхній світ довкола тієї самої миті.

Відчайдушний сигнал автомобіля, скрип гальм та скрегіт коліс по асфальту.

Глухий удар, крики, відчай.

Жінка розплющила очі. Діти? Де вони?

Знову крик! Глухий. Майже звірячий.

А далі було поховання й сірі будні з мрякою за вікном і на душі, фарб яким вона додавала то вином, то пивом, то чимось міцнішим.

Єдине, що залишалося незмінним, — те, що вона була поруч зі своїми дівчатками.

Щодня.

Щодня вона ходила на їхні могили, сиділа на цвинтарі, згадуючи те тепло, яке вони дарували їй, поки були поруч, поки дихали, поки тримали її за руки...

День був похмурий, накрапав легкий дощ, останнє листя опадало з дерев.

Жінка прибрала залишки гнилого листя й намацала посеред нього щось тверде й холодне.

Окуляри. Круглі, металеві, оплавлені. З дзеркальним склом, у якому відображався світ.

Вона побачила себе: свій смуток, своє падіння...

Рука сама потягнулася до них. Жінка натягнула їх на перенісся й озирнулася довкола.

Світ враз пояскравішав і змінився. Вона побачила душі, що веселилися довкола.

Подивилася на надгробок власних дітей. Її близнючки сиділи зверху й посміхалися тими самими теплими, хоча й мертвими посмішками.

Жінка пішла звідти додому. Без пляшки, у дивних окулярах, разом зі своїми дітьми.

І жили вони довго й щасливо?