Частина п'ята. Пазли

Вісім років вони прожили разом без дітей.

Не через небажання — Олена не могла завагітніти, і жодні лікарі не могли до пуття пояснити чому.

Саме в ці роки бабуся приснилась Дмитру востаннє — у синій сукні, з животом чужої жінки попереду себе, як обіцянка.

Через півроку після того сну Олена завагітніла.

Народилась дівчинка.

Дмитро назвав її Катериною.

---

Катрусі зараз дванадцять.

Одного вечора вона грала у ванній з водою — набирала її в долоні й розтирала одна об одну, швидко-швидко, а потім повільно розводила руки, наче тримала між ними щось невидиме.

— Тут тепло, — сказала вона раптом. — Тут наче кулька.

Дмитро стояв у дверях і не міг зрушити з місця.

Він ніколи не показував їй цього.

Ніколи не розповідав про бабусю, про долоні, про той вечір на кухні тридцять років тому.

Це було в його «папці» — так він про себе називав місце, куди відкладав усе непояснене ще з дитинства, — а папку він тримав закритою навіть від найближчих.

— Звідки ти це знаєш? — спитав він, і голос вийшов тихішим, ніж хотів.

Катруся знизала плечима.

— Не знаю. Само якось.

Вона знову опустила руки у воду.

Наче нічого не сталося.

---

Іншого разу, перед дзеркалом у передпокої, вона завмерла — так, як завмирають, коли щось упізнають, а не просто побачили.

Стояла й дивилась на своє відображення довше, ніж зазвичай дивляться діти, яким нудно чекати, поки їх одягнуть.

Дмитро проходив повз і теж зупинився, дивлячись на неї, що дивиться на себе.

І в ту секунду в ньому спливла чужа, ніби позичена думка — не його власна, а мовби взята напрокат у когось, хто теж колись стояв перед склом і впізнавав:

так ось вона яка тепер.

Він не сказав цього вголос.

Просто взяв доньку за руку.

Її пальці були теплі.

Вони пішли снідати.

---

З Оленою вони розлучились майже одразу, десь за рік після Катиного народження.

Про причини Дмитро говорить неохоче й коротко.

Каже тільки: так вийшло.

Іноді додає — що деякі речі тримаються довше не тому, що мають тримати, а тому, що чекають, поки народиться те, заради чого трималися.

---

Уночі, коли Катруся вже спала, а Дмитро ще ні, він іноді дозволяв собі перебрати все по черзі, як перебирають чотки.

Сон, у якому бабуся просила молитви.

Панахида.

Другий сон, із сукнею і чужим животом.

Вагітність — рівно за розкладом, ніби хтось прописав його наперед.

І паралельно — зовсім інший ланцюг: скасована поїздка, тамбур, цигарка Ігоря, дівчина в навушниках, друга дівчина, яку він твердо вирішив більше не бачити.

Буй, до якого доплив у десять років і від якого відштовхнувся, ще не знаючи, що востаннє робить це тим самим хлопчиком.

Стовп зеленого світла над чиєюсь свіжою могилою.

Фонтани в Умані, яких так і не побачив із першою Оленою.

Кут, під яким треба було плисти, — кут, якого не міг вирахувати, але який чомусь знали руки.

Чому сни бачив тільки він, а не мати чи брат.

Чому Ігор зателефонував саме йому, а не Миколі, своєму одноліткові.

Чому Тетяна покликала на ту прогулянку саме Олену, з якою навіть не товаришувала — просто вчилися в одній групі.

Кожне окреме «чому» не мало відповіді.

Він не знав, чи це одна історія, розказана різними голосами, чи просто звичка розуму шукати візерунок там, де є тільки випадковість.

Але з роками дедалі менше зважав на цю різницю.

Можливо, тому що випадковість теж може бути способом, яким життя говорить із людиною.

А можливо, тому що після певного віку вже не так важливо, як саме щось сталося.

Важливіше, що воно сталося.