Частина четверта. Тамбур

Тоді Дмитро працював у лабораторії селекції сої, у науково-дослідному інституті рослинництва.

Заради колективного відпочинку домовились поїхати на вихідні до річки — звичайна ідея, звичайні плани.

Зустрітися мали на вокзалі о сьомій ранку.

Прийшов Дмитро, Микола — його давній друг, — і ще Ігор, старший за них обох років на п'ять.

Більше ніхто.

Коли почав телефонувати, всі один за одним знаходили відмовки — раптові справи, погане самопочуття, забуті обіцянки.

— Ну що, — сказав Микола, дивлячись на порожній перон, — їдемо самі чи розходимось?

Погода була хороша.

Настрій — зіпсований.

Вирішили: їдемо.

---

В електричці, десь на середині шляху, Ігореві захотілося покурити, і вони втрьох вийшли в тамбур.

Там, у навушниках, стояла дівчина — дивилась у вікно, щось слухала, не звертала на них уваги.

Дмитро глянув мигцем і повернувся до розмови з Миколою.

Ігор вирішив інакше.

У нього завжди був той тип упевненості, що дається зовнішністю й досвідом одночасно, — підійшов, заговорив, і розмова зав'язалась так легко, як зав'язується в людей, які знають, що подобаються.

— Тетяна, — почув Дмитро її ім'я крізь стукіт коліс.

Обмінялись номерами.

За кілька зупинок вона вийшла, і потяг поїхав далі без неї.

Дмитро про це майже забув.

---

Десь через місяць, у травні, задзвонив телефон.

— Слухай, — сказав Ігор, наче й не було місяця мовчання, — я зідзвонився з тією, з потяга. Тетяна. Домовились погуляти в парку. Але сама йти боїться — незнайома людина, все-таки, — каже, приведе подругу. Підеш зі мною?

Він зателефонував саме Дмитрові — не Миколі, своєму одноліткові, який теж їздив тоді до річки і з яким, здавалося б, природніше було б піти разом.

Чому саме йому, Ігор не пояснював, а Дмитро не питав.

— А подругу як звати? — спитав Дмитро, більше з ввічливості.

— Олена.

Ім'я кольнуло — Олена.

Не та, з фонтанами, яких він так і не побачив.

Він знав це раціонально, і все одно на секунду щось у грудях стиснулось, а потім відпустило.

Просто ім'я.

Життя не завжди утруднює себе вигадуванням нових.

— Добре, — сказав він. — Прийду.

---

Зустріч не вдалась.

Обидві дівчини йому не сподобались — а Олена особливо: щось у тому, як вона говорила, наче наперед знала, що скаже далі, і не залишала місця для чужих слів.

Коли прогулянка скінчилась, він твердо вирішив: більше жодного разу.

---

Так тривало до кінця серпня.

Тоді Ігор подзвонив знову.

— Не повіриш, — сказав він, і в голосі було щось середнє між сміхом і подивом, — щойно в центрі міста, в натовпі, зустрів ту Олену. Випадково. Питала про тебе. Каже, ти їй сподобався. Передавала привіт.

У місті на півтора-два мільйони людей таке «випадково» саме по собі мало б уже щось означати.

Ігор і сам, до речі, відтоді жодного разу не бачився ні з Тетяною, ні з Оленою — аж до цієї зустрічі.

Дмитрові тоді було двадцять п'ять.

Давно вже не було нікого — ні стосунків, ні звичайної близькості.

Неприємні спогади від тієї прогулянки нікуди не поділися, але він подумав: а чому б і ні.

Через місяць вони почали жити разом.

Через рік одружились.

Пізніше Олена розповіла, що вони з Тетяною були одногрупницями, майже не спілкувались — і чому Тетяна покликала на ту прогулянку саме її, а не когось іншого, Олена й сама не могла пояснити.

Озираючись назад, Дмитро й сам не міг пояснити, як так сталося.

Вони з Оленою були зовсім різними людьми, без спільних інтересів, без тієї легкості, яку зазвичай згадують, розповідаючи історію свого кохання.

Але кожен окремий крок до цього — скасована поїздка, тамбур, цигарка Ігоря, випадкова зустріч у центрі великого міста — виглядав так, ніби хтось написав його заздалегідь і затвердив.