Частина друга. Поцілунок

Минуло близько десяти років, перш ніж щось у ньому зрушилося.

Дмитро приїхав до Святогірського монастиря в Донецькій області просто подивитись — крейдяні гори над Сіверським Донцем, білі стіни, що ніби виростали прямо зі скелі.

Липень, спека, туристичний автобус, повний людей у сандаліях і з фотоапаратами.

Ніякого релігійного наміру.

Він фотографував архітектуру, слухав екскурсовода краєм вуха, думав про своє.

Перед однією з ікон Ісуса Христа натовп на мить порідшав, і він зупинився — не тому, що щось відчув, а просто тому, що звільнилося місце.

Як зупиняються перед експонатом у музеї, коли нарешті можна підійти ближче.

І раптом, без наміру, без рішення, почав пригадувати молитву.

З дитинства — з часів, про які він і сам не міг сказати, звідки в ньому взялися ці слова.

Ніхто в родині не молився.

Ніхто не вчив.

А слова виринали самі, речення за реченням, ніби лежали десь глибоко весь цей час і тільки тепер знайшли нагоду.

Пізніше він думатиме про це так само, як хтось інший колись думав про Рамануджана, що записував формули, яких не міг вивести сам, або про Менделєєва, що побачив таблицю уві сні вже готовою.

Звідки береться інформація, якої не було на вході?

Тоді, перед іконою, він цього питання ще не формулював.

Він просто чув власний голос, тихий, майже беззвучний, і дивувався, наскільки впевнено він звучить.

Люди навколо цілували скло, під яким стояла ікона.

Він зробив так само — з наслідування, без благоговіння, просто тому, що так робили всі.

І тоді щось сталося.

Наче електричний струм пройшов від скла просто в його губи — гострий, короткий, реальний настільки, що він мимоволі відсахнувся і на секунду притис руку до рота, як притискають руку до опіку.

Але скло не проводить струму.

Він знав це так само точно, як знав власне ім'я.

За секунду, може, дві, з людини, яка приїхала подивитись архітектуру, він став людиною, яка знала.

Не повірила — знала.

Раптово й остаточно, так, як знають про власне тіло, а не так, як вірять у щось зовнішнє.

Є Вищий Розум, який усім керує.

Звідки прийшло це знання, він не міг би сказати.

Воно просто оселилося в ньому, наче жило там завжди, і тільки тепер він це помітив.

Він стояв так довше, ніж помічав людей навколо.

Хтось торкнув його за лікоть — екскурсія рухалась далі, — і він пішов за групою, оглушений тишею всередині себе, серед гамору чужих голосів.

Він не почав ходити на служби. Не почав читати богословські книжки — з класичною теологією він, якщо чесно, лишався не згоден.

Але щось базове, фундаментальне в тому, як він розумів існування, змістилося назавжди.

Наступного разу він приїхав туди спеціально — купити натільний хрестик, собі й дружині, і молитвослов, якого так і не дочитав до кінця.

---

Роками пізніше у Святогірськ прийшла війна.

Монастир, що колись прихистив один короткий сумнів, який розчинився за секунду, тепер приймав сотні людей — у підвалах, під обстрілами, поки над старовинними стінами й крейдяними печерами точилися бої.

Дмитро бачив у новинах фотографії тих самих мурів, тієї самої ікони: осколки, кіптяву, вибиті вікна.

Довго не міг знайти в цьому жодного сенсу — і зрештою перестав шукати.

Може, святі місця просто приймають усіх, хто до них приходить, байдуже, чого людина шукає: істини чи даху над головою.