Частина перша. Чайковський

Бабуся заповіла Чайковського замість священника — і Дмитро, коли настав час, виконав це буквально, до ноти.

Вона не вірила в Бога, і в цьому не було ні бунту, ні драми — просто факт, такий самий буденний, як колір її очей. Уся родина була такою: не войовничі атеїсти, що сперечаються на кухнях до світанку, а спокійні невіруючі, для яких питання просто не стояло.

Дмитро з братом, Сашком, жили з нею разом — вона фактично їх виховувала, і в цьому «фактично» містилося більше, ніж у будь-якому «любила найбільше».

Любов у їхній родині не мірялась і не проголошувалась. Вона просто діяла — у руках, які одного вечора, від нудьги чи бабусиної звички ділитися всім підряд, навчили тримати між долонями невидиму теплу кулю.

У тих самих руках, які іншого разу, без жодного пояснення, вхопили його й брата і потягли геть від багаття, де щось було не так, хоча тоді він і сам не міг сказати, що саме.

Про смерть вона говорила так само буденно, як про решту речей — миючи посуд, перебираючи квасолю чи просто дивлячись у вікно.

— Коли помру, — сказала вона якось, не відриваючись від картоплі, яку чистила, — поставте Чайковського. І щоб жодного попа в хаті не було.

— А якщо я забуду? — спитав Дмитро, тоді ще підліток, більше з бажання подражнити, ніж серйозно.

— Не забудеш, — відповіла вона, не піднімаючи очей. — Такі речі не забувають.

Вона мала рацію, хоч тоді він у це не вірив.

Була ще одна річ, яку вона повторювала — рідше, але наполегливіше.

— Катериною, — казала вона. — Гарне ім'я. Не сучасне якесь. Якщо в когось із вас народиться дівчинка — назвіть Катериною.

Просте прохання легко забути.

Або майже забути — так, як забувають речі, які насправді нікуди не діваються, а просто чекають слушного моменту.

---

Бабуся померла у дві тисячі четвертому.

Похорон був точнісінько таким, яким вона його замовила.

Дмитро сам поставив диск — пальці на секунду завмерли над кнопкою, ніби острах, що щось піде не так, переважував острах, що не піде нічого.

Десь позаду тітка тихо спитала матір, чи не покликати хоч когось — для порядку, мовляв, як же так, зовсім без нічого.

Мати похитала головою.

Не сьогодні.

Музика полилась, і в кімнаті не було ряси, не було кадила — тільки родина і тиша між музичними фразами.

Дмитро тоді був переконаним атеїстом, як усі в його сім'ї, як сама бабуся. Він стояв біля труни й не думав ні про душу, ні про рай, ні про будь-що поза цією кімнатою.

Смерть була для нього просто зупинкою — фізичним фактом, як завжди зупиняється серце, коли перестає скорочуватись.

Він дивився на неї і знав, що більше ніколи не почує:

«Не забудеш».

Не знав тільки, скільки всього ще залишиться від її голосу в ньому.

Він не міг тоді знати, скільки разів за наступні двадцять років подумки повертатиметься до цієї кімнати.

І до музики, яка з неї лунала.