РОЗДІЛ — 20 Про друга

Дорога на схід була такою, ніби хтось розгорнув на землі
величезну осінню карту й забув прибрати з неї все зайве.
Поля тяглися обабіч, золоті, стерняні, місцями чорні від
минулих пожеж. Над ними висіло високе, вимите дощами
небо, а вздовж траси, як чорні вартові, стояли обпалені
дерева з рештками жовтого листя. Де-не-де траплялися
розбиті автобусні зупинки з вигорілими написами, покинуті авто на узбіччі, вишикувані бетонні блоки, прикрашені чиїмись дитячими малюнками. Машина гуркотіла по вибоїнах, скрипіла підвіскою й
час від часу видавала якийсь таємничий звук, схожий на
зітхання старого. На приладовій панелі підстрибував
їжачок у футболці з написом «Не хвилюйся, краще
сигналь».
Міра сиділа на пасажирському сидінні з пакетом лікаі та їжі та колінах. В багажнику лежав одяг та засоби гігієни. Руки її були вже не в бинтах, а в тонких білих рукавичках із марлі. Лікарка дозволила легке навантаження, але суворо заборонила холод, і Зінаїда Миколаївна, проводжаючи їх на вулицю, суворо дивилась на неї поверх окулярів.
— Тримай руки в теплі, — наказала вона. — Якщо Роман
буде щось вигадувати, одразу кажи йому, що ти під моєю
юрисдикцією.
— Зінаїдо Миколаївно, я збираюсь їхати лише на дві
години... — Мене не цікавить, на скільки ти збираєшся. Мене
цікавить, на скільки ти поїдеш.
Але в очах вона мала той самий вираз, з яким колись
відпускала на прогулянку: підозру, змішану з якоюсь
тихою, ледь прихованою радістю.
Міра попросилась поїхати сама. Це було несподівано
навіть для неї. Кілька днів вона жила в Зінаїди Миколаївни,
гоїла руки, годувала Тишу, читала книжки. Але з кожним
днем у ній дедалі виразніше росло відчуття, що вона хоче
бачити те, що бачить він. Не з чужих слів. Не з розповідей.
Хоче знати, куди він їздить, що там, хто ці люди, яких він
витягує з порожнечі своїми жартами. Тому вона вирішила спробувати поїхати з ним по волонтерству,  щоб побачити і допомогти у всьому. 
— Це не прогулянка, — попередив її Роман. — Це робота.
Там не весело.
— Я знаю.
— Там може бути...
— Я знаю, Ромо.
Він замовк і кивнув, і вони поїхали.

На першому ж блокпосту вона зрозуміла, що ніколи не
бачила його по-справжньому.
Це був невеликий пост на розвилці: кілька мішків із
піском, шлагбаум із двох бетонних плит, будка, з якої
виглядав молодий хлопець у бронежилеті з втомленими
очима й автоматом на плечі. Два інші військові сиділи на
ящиках, чистили щось і майже не звертали уваги на
машину.
Роман опустив скло.
— Добрий день, колеги! — сказав він таким голосом, ніби
щойно виграв у лотерею. — Дозвольте відрекомендуватись: служба доставки радощів, ліків й гарного настрою.
Замовлення оплачене, гарантія пожиттєва.
Хлопець у бронежилеті підняв брову.
— Документи.
— Ось паспорт, посвідчення, лист від волонтерського
штабу й моя особиста усмішка. — Він простягнув усе у
вікно. — Усмішку можете перевірити на справжність. Я мав би гарантійний талон, але з'їв його по дорозі.
Один із військових, що сидів на ящику, пирхнув. Другий
засміявся вголос.
— Ну і клоун, — пробурмотів хлопець, гортаючи папери.
Але куточок його рота все ж піддався.
Міра дивилась.
Вона бачила, як змінилася поза військових: напружені
плечі опустилися, пальці, що стискали зброю, розслабились. Вона бачила, як той хлопець, що годину
тому, мабуть, міг на кого завгодно тільки гаркнути, відповів Романові майже по-дружньому:
— Ти, чоловіче, до нас щодня приїжджай. Краще за каву.
— Для вас, брате, готовий хоч двічі.
Шлагбаум піднявся. Роман двічі натиснув на сигнал,
махнув, і Опель кашлянув, рушаючи.
Вона чекала, поки відпустить напругу, і він теж мовчав.
— Ти вмієш це, — тихо сказала вона нарешті.
— Що?
— Робити людей живішими.
Він не відповів. Тільки стиснув кермо трохи міцніше, і
вона помітила, як на його щелепі пробігла ледь помітна
судома. — Це моя робота, — сказав він. — Єдина, що в мене виходить.
— Це не єдина.
— Ти не бачила інших.
— Я бачила, як ти біг у вогонь.
Він хмикнув, дивлячись на дорогу.
— Це не робота. Це... — Він зам'явся. — Це інше.
Але вона бачила: під легкістю, під смішками, під усім
цим, що вилітало з нього, мов іскри з багаття, лежала
глибока, спокійна, не пережита втома. Вона бачила це так
само ясно, як бачила в дзеркалі власні тіні під очима.
Він працює без вихідних, подумала вона. Усім дає свою
енергію. А хто дає йому?

Село було таке, яке вона бачила лише на фото.
Не розбите вщент, але змучене. Кілька будинків без
вікон, кілька з вибитими дахами, один зовсім згорілий, із
чорними балками, що стирчали в небо, як ребра. Але на
городах ще стояли соняшники, схилені від важких голів, і
на ґанках сиділи кішки, і десь співав півень, наче нічого не сталося.
Вони під'їхали до невеликої хати з синіми віконницями,
облупленими, але чистими.
— Тут бабця Палажка, — пояснив Роман, виходячи з
машини. — Їй вісімдесят три. Вона відмовилась їхати. Каже, що тут її кішки. Одинадцять.
— Одинадцять?!
— Спочатку було вісім. Три нові прибилися за війну.
Двері хати відчинилися, і на порозі з'явилась крихітна,
зігнута жінка в хустці й довгій спідниці, з обличчям, схожим на печену яблуню: зморшкуватим, добрим, із
очима-намистинками.
— Ромцю! — вигукнула вона. — Приїхав! А я гадала, що
забув стару.
— Бабцю Палажко, як би я міг? У мене ж у вас борг.
— Який борг?
— За три банки сметани й пиріг, який ви мені минулого
разу засунули в кишеню, коли я не дивився.
Стара засміялася, і її сміх був дзвінкий, як у дівчини.
— А це хто? — Вона примружилась, помітивши Міру, яка
стояла осторонь, тримаючи в руках пакет.
— Це Мирослава. Вона лікує тварин.
— Лікує? — Бабуся подивилась на неї ще пильніше, а
потім зробила щось несподіване: підійшла й узяла Міру за
обидві долоні, у марлевих рукавичках, ніби хотіла передати щось тепле. — А яка ж ти гарна, дитинко. Така світла. Ходи, ходи в хату. У мене там Мурка котиться, щось з нею негаразд. Може, глянеш?
Міра не встигла відповісти. Її вже тягли за руки до
дверей.
Усередині було тісно, жарко, пахло молоком, сушеними
травами й старою пічкою. Куточки хати були заставлені
мисками, коробками, ковдрами, і на кожній ковдрі лежали кішки: руді, сірі, чорні, пухнасті, облізлі, всякі. Вони
дивилися на гостей зеленими, жовтими, бурштиновими
очима, і жодна не злякалась.
Міра присіла біля Мурки, великої рябої кішки, що лежала
в кутку й важко дихала.
Роман залишився на порозі. Дивився, як вона схиляється
над твариною, як торкається живота, як її тонкі пальці в
білих рукавичках рухаються точно, впевнено, ніжно. Вона  говорила щось тихо, про себе, і голос її був такий, як ніколи при людях: живий, сміливий, вільний.
— Це інфекція, — сказала вона нарешті, повертаючись до
бабусі. — Нічого страшного, якщо вчасно дати ліки. Я напишу, що купити. Пару днів, і буде здорова.
— Дякую, дитинко. — Стара склала долоні. — Ромцю, що
ж ти її від мене ховав? Така дівчина, а він мовчить!
— Бабцю...
— Я ж казала, що ти нікого не привозиш. А ось привіз.
Диви, диви.
Роман зашарівся.
— Вона просто колега, — пробурмотів він.
Бабуся глянула на нього з такою ніжною, насмішкуватою
проникливістю, що в Міри затремтіли куточки губ.
У машині вони довго їхали мовчки. Потім Міра, дивлячись у вікно, спитала:
— Бабуся сказала, що ти нікого не привозив. У тебе...
багато хто був?
— Були.
— І?
— Що і ?
— Як тобі було?
Він довго мовчав, добираючи слова.
— Не знаю, — чесно відповів він. — Весело. Легко. Ніяк.
— Чому?
— Бо жодна з них не була ти.
Вона не знала, що на це відповісти. Дивилась у вікно, на
поля, що пливли повз, і відчувала, як щоки повільно,
невідворотно теплішають. Усередині неї ворухнулась думка, така нова й така страшна, що вона не відразу її впізнала: він справді мене обрав. 
Другим пунктом були хлопці.
Невеликий підрозділ розмістився в напівзруйнованій
школі: класи з фанерою замість вікон, спортивний зал із
матрацами, їдальня з великими дерев'яними столами й
запахом смаженої картоплі. Хтось грав у шахи на
підвіконні, хтось спав накрившись шинеллю, хтось чистив зброю.
Побачивши Романа, хлопці зірвалися на ноги.
— Цирк приїхав! — вигукнув хтось.
— Привіз мій улюблений цирк! — підхопив інший.
Із глибини зали виринув, спираючись на милицю,
високий худий хлопець із темним волоссям. Роман
зупинився, як вкопаний.
— Тарасе! — Голос його зірвався. — Ти що, вже на ногах?
— Лікарі казали: два місяці. — Тарас широко усміхнувся.
— А я сказав: у мене тут цирк, мені треба поправлятись.
Тож за шість тижнів вони здалися.
Він обійняв Романа однією рукою, другою хлопнув по
спині, і Роман на секунду, всього на секунду, заплющив очі, затримавшись в обіймах.
— Дурню, — прошепотів він.
— Сам такий. — Тарас відсторонився, оглянув його з ніг
до голови, потім перевів погляд на Міру, що стояла за
кілька кроків, і мов застиг. — А це хто?
— Це... Мирослава.
— Мирослава. — Тарас повторив ім'я, наче пробував на
смак. Очі його заблищали. — Ти ж ніколи нікого не
привозив. Я думав, ти монах.
— Я не монах. — Звісно, ні. Ти просто... — Тарас нахилив голову. — Вона знає, що ти дурень?
— Знає.
— І залишилась?
— Поки що.
Міра відчула, що усміхається. Помітила, що Роман теж. І
чомусь від цього стало так тепло на душі, що вона, не
думаючи, сказала:
— Ви Рудий?
— Рудий, — кивнув Тарас. — Але в мене чорне волосся.
Це такий позивний-жарт.
— У мене була кішка, яку звали Рудий, — сказала вона. —
Давно. Із надірваним вухом.
Роман різко повернув голову.
Тарас хмикнув.
— Тоді ми, мабуть, споріднені душі.
— Мабуть, — сказала Міра.
Вони посиділи з хллопцями дві години. Розвантажили
машину, роздали їжу, ліки, теплі шкарпетки, листи від
дітей. Хтось розгорнув малюнок: червоне сонце, три
чоловічки, великий синій кіт. Хтось довго мовчав,
дивлячись на нього. Хтось засміявся й відразу відвернувся.
Роман жартував. Багато. Влучно. Він розповідав про
гусака Фердинанда, який захопив притулок, про те як вони з Мірою рятували п'ятьох кошенят серед ночі, і про те, як лікар Олег Іванович назвав їх «рятувальним загоном» і відмовився брати гроші. Хлопці сміялись. Хтось утирав сльози. Хтось просив розповісти ще.
Міра сиділа поруч, спостерігала й слухала. Вона бачила,
як Роман ніби випромінює тепло, як це тепло проникає в
кожного, і як кожен, хто ловить його, виглядає хоч на
хвилину живішим. Але вона бачила й інше, те, чого не бачили вони.
Коли хтось на мить замовкав, коли розмова вщухала,
Роман зазирав у чужі очі з ледь помітною тривогою: а що,
коли вони перестануть сміятися? Це була не гра. Це було
щось набагато глибше: страх людини, яка знає, що без
цього дару її просто не помічають.
Назад поїхали пізно, коли сонце вже хилилося до обрію й
небо набирало багряно-лілових відтінків.
Роман мовчав. Вперше за весь день. Дивився на дорогу,
не усміхався, не жартував. Здавалося, що з нього, як
повітря з кульки, вийшло все. Руки лежали на кермі
нерухомо, плечі опустились, і під очима виступили темні
тіні.
Міра не питала. Просто сиділа поруч, дивилась у вікно на
поля, що огорталися сутінками, й чекала.
Вони проїхали вже кілометрів тридцять, коли завила
сирена.
Далеко, ледь чутно, потім ближче. Роман різко
загальмував на узбіччі й вимкнув двигун.
— Треба сховатись, — сказав він. — Он там, за деревами,
колись була придорожня кав'ярня. У неї підвал.
Вони вибігли з машини, перебігли через поле до
розваленої споруди. Земля була волога, трава обвисла від роси. Над головою, високо, пролетіло щось із тихим,
цвіркотливим гулом.
Підвал виявився вузьким, холодним, із облупленими
стінами й запахом цвілі. Вони спустились вниз по
дерев'яних сходах, сіли на старий ящик у кутку. Роман
увімкнув ліхтарик на телефоні, і в сірому світлі побачив, як Міра обхопила себе руками. — Тобі холодно?
— Трохи.
Він зняв куртку й накинув їй на плечі. Вона не
відмовлялася. Сиділа, закутавшись, і дивилась на нього.
Тривога тривала довго. Минуло хвилин сорок. Іноді десь
далеко глухо гупало, іноді лише шелестіла стеля, з якої
сипався пил. Вони мовчали. Але це було не те мовчання, що розділяє. Воно було спільним, як ковдра.
Раптом Роман тихо сказав:
— Мені написав Денис.
Міра повернула голову.
— Той самий?
— Так. — Він дістав телефон, знайшов повідомлення й
простягнув їй. — Учора ввечері.
«Привіт, Ромо. Давно не бачились. Я знову в місті. Чув
про тебе багато добрих речей. Може, зустрінемось? Хочу
поговорити».
Вона прочитала й повернула телефон.
— Ти йому відповів?
— Ні.
— Хочеш?
Він довго мовчав. Потім видихнув, наче скидав з плечей
важкий мішок.
— Я не розповів тобі всього, — сказав він. — Про те, що
було після.
— Розкажи.
— Це... не дуже гарна історія.
— Роман. — Вона торкнулась його руки. — Розкажи.
Він кивнув. Подивився на свої долоні, на потріскані від
кермової оплітки пальці, на мозолі.
— Після того, як мене зрадили, я вирішив, що стану
сильнішим. Що більше ніхто не дістане мене словами. І я.  зрозумів, що найкращий захист це напад. Якщо ти першим висміюєш когось, то сміятися будуть з іншого.
Міра нічого не казала.
— У нашому класі був хлопець, Вадим. Тихий, замкнений,
трохи заїкався. Коли я став «душею компанії», я... — Він
запнувся. — Я почав його пародіювати. Спочатку
по-дружньому. Мовляв, жарт. Але хлопці сміялись, і мені
подобалось. Я бачив, як вони дивляться на мене: схвально, з повагою. Я зробив із цього номер. Показував його заїкання на перерві, перед усім класом. Раз, другий, третій.
Голос його став глухим.
— Вадим не реагував. Тільки опускав очі. А потім
перестав приходити. Через два місяці його перевели в іншу школу. Не знаю чому. Мабуть, батьки забрали. Я навіть не питав.
Тиша в підвалі була така глибока, що чути було, як десь
капає вода.
— Через шість років я побачив його на зупинці. Він стояв
з наплічником, трохи старший, вищий. Я впізнав його
одразу. І він мене. Ми дивились одне на одного, може,
секунд п'ять. Потім я підійшов. — Роман ковтнув. — Сказав:
«Вадиме, пробач». Нічого більше. Просто: «Пробач».
— І що він?
— Він сказав: «Я тебе давно пробачив». Потім додав:
«Але не забув». І сів у маршрутку.
Міра не рухалась.
— Знаєш, що найгірше? — тихо сказав Роман. — Що в той
момент, коли я це робив, я не відчував, що роблю щось
погане. Я відчував, що виживаю. Що це єдиний спосіб не
бути жертвою. Але я не був жертвою. Я став тим самим
Денисом. Тільки в іншому масштабі.
— Ти не Денис.  — Я не знаю, Міро. — Він підняв очі, і в них стояло щось таке нестерпне, що вона стисла його руку міцніше. — Іноді мені здається, що я довго боявся, що це повториться: що мене знову хтось висміє. А насправді найбільше боявся, що виявлюся таким самим. Що в мені живе той, хто здатний ранити. Тому я так багато жартую. Тому ніколи не зупиняюсь. Бо коли я мовчу, я чую його.
Вона довго дивилась на нього.
— Ти попросив пробачення, — сказала нарешті.
— Через шість років.
— Але попросив.
— Це не змінює того, що я зробив.
— Ні, — погодилась вона. — Не змінює. Але це змінює
того, хто ти є.
Він відвернувся.
— Ти не мусиш мене виправдовувати.
— Я не виправдовую. — Вона говорила тихо, твердо. —
Просто кажу, що бачу. Я бачу людину, яка зробила щось
погане, усвідомила це, виросла, підійшла й попросила
прощення. Не кожен так може. Мій батько ніколи б цього
не зробив. Мій дід нікому нічого не пояснив і ні в кого не
попросив пробачення. А ти зробив.
Він мовчав. Плечі його ледь здригалися.
— Тому Денис пише мені зараз, — сказав він, ледь чутно.
— Мабуть, теж хоче попросити. А я не знаю, чи хочу чути. Я не знаю, що відчую. Може, злість. Може, знову хочу
засміятися першим. Може, пробачу занадто швидко. Може, не пробачу ніколи. Я нічого не знаю.
— Тобі не треба знати зараз.
— А коли? — Коли будеш готовий. — Вона подивилась на нього. — І якщо захочеш поговорити з ним, то скажи правду. Не жартом. Не маскою. Просто правду. Як ти сказав мені.
— А якщо він... Якщо він сміятиметься?
— Тоді ти йому скажеш, що на це в тебе більше немає
часу.
Роман повільно підняв голову й подивився на неї, і в
тьмяному світлі ліхтарика його очі були такі темні, глибокі,
вологі, що вона не змогла відвести погляд.
— Ти така... — Він не закінчив.
— Яка?
— Не знаю. — Він усміхнувся, і усмішка була рвана,
правдива. — Мудріша, ніж виглядаєш.
— Я мовчала двадцять чотири роки. За цей час можна
багато чого зрозуміти.
Він тихо засміявся. Вона теж. І цей сміх у вологому
підвалі, серед пилу й цвілі, був такий живий, що здавалося, ніби в темряві ввімкнули ще одну лампу.
Над ними щось загуркотіло, потім стихло.
— Відбій, — прошепотів Роман, дивлячись на екран
телефону.
— Слава Богу.
— Це я теж мав сказати першим.
Вона посміхнулась і вперше за день, вперше, може,
взагалі, сама взяла його руку. Не за лікоть, не за зап'ясток, а за долоню. Переплела його пальці зі своїми, так, як тримають найцінніше.
— Ходімо додому, — сказала вона.
Слово «додому» прозвучало між ними так природно, що
жоден із них не запитав, чий це дім.