РОЗДІЛ — 19 Про батьків

Світло вимкнули о дев'ятій вечора, точно за графіком.
Спершу погасла лампа на кухні, потім холодильник
зітхнув і замовк, потім на вулиці один за одним, ніби хтось
повільно гасив сірники, потьмяніли вікна сусідніх будинків.
Місто занурилось у густу, оксамитову темряву, у якій лише
де-не-де, у вікнах, тремтіли вогники свічок.
Зінаїда Миколаївна, дізнавшись від Галини Петрівни, що
та «знову завела свою шарманку про давлення», зібрала
термос, плед і книжку й оголосила:
— Я піду до неї на ніч. Нехай вона мені розповідає про
своє давлення, а я їй про своє. Вам двом лишаю квартиру, чай, свічки й одну пораду.
— Яку? — запитав Роман.
— Не робіть дурниць. Решту вирішуйте самі.
Вона надягла берет, суворо подивилась на Міру, яка
стояла посеред передпокою у великому светрі, і не
сказавши більше жодного слова, вийшла. Двері ледь чутно клацнули, і в квартирі стало дуже тихо.
Тиша, що спав на підвіконні, підняв голову, подивився на
людей і знову ліг.
— Вона нас тут залишила, як у казці, — сказав Роман. —
Зараз має бути випробування. Мабуть, треба впоратись зі
свічками й не спалити будинок.
Міра усміхнулась, але усмішка була натягнута. Він це
побачив.
— Ти хочеш, щоб я пішов? — запитав він. — Ні.
— Тоді що?
Вона дивилась на свої руки в бинтах, на пляму світла від
єдиної свічки, що стояла на столі.
— Хочу розповісти, — сказала вона. — Про батьків. Усе.
Те, чого я ніколи нікому не розповідала. Але мені страшно.
— Чого?
— Що ти подумаєш про них погано. А вони не погані. —
Голос її здригнувся. — Я не хочу, щоб ти... щоб хтось думав, що вони чудовиська.
Роман не відповів одразу. Підійшов до столу, взяв другу
свічку, запалив її від першої, поставив поруч, і на стіні
затанцювали дві тіні.
— Я нічого не подумаю, — сказав він. — Крім того, що
тобі було боляче. І що ти все ще їх любиш. Мені цього
досить.
Вона довго дивилась на нього. Потім кивнула.
Вони вийшли на балкон.
Це був маленький, залізний, обплетений сухим плющем
балкончик на п'ятому поверсі, з двома старими
крісла-гойдалками й кадкою, де колись, мабуть, росла
герань. Роман приніс плед і накинув на плечі Мірі, потім ще один на коліна. Чоловік він був практичний. Поставив між кріслами табурет із чаєм і свічкою в склянці. Тиша
вислизнув слідом і влаштувався в неї на колінах.
Над ними висіло небо.
Повне, глибоке, густо всіяне зорями, яких не побачиш у
світлому місті: дрібних, гострих, незліченних. Світла не
було, і небо оживало, наче хтось прибрав завісу. Зорі горіли над дахами, над чорними дахами сусідніх будинків, над далеким обрієм, де здавалося, нічого не існувало, окрім темряви й тиші.
— Красиво, — прошепотіла Міра.
— Це єдина користь від блекаутів.
— Знаю.
Вони мовчали довго. Роман не підганяв її. Просто сидів,
грів у долонях чашку чаю й дивився на місто, що
розчинилося в темряві. Десь далеко загавкав собака. Десь грюкнули двері. Десь тихо, на одній ноті, грала гітара.
— У нас вдома були правила, — раптом сказала Міра.
Він повернув голову.
— Не письмові. Ніхто їх не записував. Але я знала їх
краще за таблицю множення.
Вона говорила повільно, дивлячись кудись у темряву.
— Перше: не виходити без дозволу. Я не мала ключів від
квартири аж до вісімнадцяти. Мене зустрічала зі школи мама до п'ятнадцяти. Потім дозволили ходити самій, але з обмеженнями: рівно п'ятнадцять хвилин від дзвінка. Якщо я спізнювалася на п'ять, мені робили зауваження. Якщо на десять... — Вона стиснула плечі. — Тоді мовчали. Весь вечір. Це було гірше за крик.
Роман не рухався.
— Друге: ніяких друзів додому. Раз я привела Ліду. Вона
просиділа в мене двадцять хвилин. Батько прийшов із
роботи, глянув на неї один раз. Вона пішла одразу ж, дуже
швидко, навіть не дописавши завдання. Більше я нікого не запрошувала.
— Ліда... та, яка списувала?
— Так. — Вона ледь усміхнулась. — Тоді я ще не знала,
що вона потім скаже про мене в роздягальні.
— Третє?
— Третє. — Вона зробила паузу. — Не думати. Він насупився.
— Не думати про що?
— Про все. Про хлопців, про стосунки, про те, що колись
я можу когось покохати. Це була... заборонена зона. Коли
мені було тринадцять, мати знайшла мій щоденник. Там я
записала, що в класі є хлопець, який мені подобається. Не писала, що я щось відчуваю. Просто: «Він сьогодні
посміхнувся мені. Було приємно». Мама прочитала й
показала батькові. — Голос її став рівним, майже без
інтонації. — Вони не кричали. Просто сіли зі мною за стіл і
довго, дуже спокійно пояснювали, що в моєму віці не можна про це думати. Що це ганебно. Що дівчина, яка думає про хлопців, звертає на себе недобру увагу. Що це шлях до біди.
— Тобі було тринадцять.
— Так.
— Мирославо, це...
— Я знаю, — перебила вона мирно, не різко. — Я знаю,
що це не нормально. Сьогодні знаю. Але тоді мені
здавалося... — Вона задумалась. — Мені здавалося, що вони мене захищають. Що вони боялися за мене. Світ, мовляв, жорстокий. Дівчат ображають. Мені потрібно бути обережною.
— І ти повірила.
— Я не мала вибору, — сказала вона просто. — Ти ж
віриш тим, хто тебе годує, одягає, вчить ходити. Це їхні
слова. Хто ще міг сказати мені інше?
Роман мовчав. Він відчув, як усередині, десь глибоко,
прокидається знайома, звична потреба: розрядити,
перевести, вставити жарт, який зніме напругу. Слова вже
сформувалися на язиці. Ну, принаймні не довелося вчити
поезію про кохання. Щось безглузде, безпечне.
Він проковтнув це. Затиснув зуби. Дивився на свічку в склянці, на тремтливий язичок вогню і дозволив тиші бути тишею.
— Продовжуй, —  сказав він.

Вона розповіла про оцінки.
Про те, що тривога в їхній родині вимірювалась цифрами.
П'ять означало: гаразд. Чотири: «що сталося?» Три: тиха
розмова, яка тривала годину, без криків, без докорів, але з такою сумною зневірою в батькових очах, що вона готова була провалитись крізь підлогу. Колись, у шостому класі, вона принесла чотири з історії й до ночі плакала у ванній, бо боялась заходити на кухню. Потім батько підійшов, постукав у двері й сказав:
— Мирославо, виходь. Ми не будемо тебе карати.
Вона вийшла. Він сидів на дивані з виразом такої втоми,
що їй стало соромно.
— Нам просто не хочеться, щоб ти пропала, — сказав він.
— Ми так багато в тебе вкладаємо. Ми хочемо, щоб ти була кращою за нас. Це все, що ми просимо.
— Просто бути кращою, — прошепотіла вона тепер,
дивлячись на зорі. — Не в чомусь конкретному. Просто...
кращою. За всіх. За себе. За них. Ніколи не досить.
Роман дивився на неї. Свічка кидала на її обличчя м'яке,
мерехтливе світло, і він бачив кожну рису: вузьке підборіддя, тонкі вії, ледь помітний слід від сльози на щоці.
— Але вони й добре робили, — сказала вона раптом. — Не
тільки... так.
— Розкажи.
— Тато... — Вона всміхнулась, і усмішка була тремтяча. —
Коли мені було сім, я захворіла на запалення легенів. Мене поклали в лікарню на два тижні. Він щодня приходив після зміни, вночі. Сидів біля мого ліжка до ранку. Не спав. Читав мені вголос. Мамині книжки по кулінарії, бо більше нічого не було. — Вона тихо засміялась. — Так я знаю всі рецепти макаронів в п'ятнадцяти варіантах.
— Це красиво.
— А мама шила мені сукні. Усі, до двадцяти років. Сама.
Вдень працювала в аптеці, а вночі шила. У мене були
найкрасивіші сукні в класі, хоч ми були небагаті. Вона
вишивала на комірцях маленькі квіточки. Ніхто не просив.
Просто так, щоб було гарно.
Голос її зривався.
— Коли я йшла з дому, вона нічого не сказала. Але я
знайшла в сумці завернутий у газету чистий вишитий
носовичок. Я досі ношу його в кишені.
Вона дістала з кишені светра маленький білий клаптик
тканини, обережно, між забинтованими пальцями, і
показала. По краю його бігла ледь помітна блакитна нитка,
з дрібними, акуратними квіточками.
Роман не міг відвести очей.
— Вони не погані, — сказала вона. — Вони... Вони просто
бояться. Я це зрозуміла лише недавно. Тато боїться, що я
піду, як його батько. Мама боїться, що я піду, як її батько.
Вони обидва пережили, що їх кинули. І щоразу, коли я
відходжу від них хоч на крок, вони відчувають... той самий біль. Тому тримають. Так міцно, що я не можу дихати.
— Це не виправдання, — сказав Роман.
Вона повернула голову.
— Не виправдання?
— Ні. — Він ніби вагався, але потім сказав: — Те, що вони
бояться, не змінює того, що тобі було боляче. Обидві речі
правдиві одночасно. Вони тебе люблять, і вони тебе ранили. Вони бояться, і вони мали б дати тобі право на життя. Одне не скасовує іншого.
Вона мовчала. Очі її блищали.
— Мені ніхто так не говорив, — прошепотіла вона
нарешті. — Я думала, що треба вибрати. Або вони хороші,
або вони винні. А я не могла їх звинуватити, бо тоді
здавалося, що я зраджую їх.
— Не зраджуєш. Просто бачиш цілком.
Вона вдихнула. Видихнула. Заплющила очі.

Було вже далеко за північ, коли вона розповіла про ванну
кімнату.
Вона ніколи не збиралась. Просто Роман
запитав, нічого особливого, просто так, звично:
— Тобі й тепер страшно, коли хтось кричить?
— Ні... — Вона замислилась. — Так. Коли хтось кричить
на мене. Або навіть не на мене. Просто... злий. Коли хтось
заходить злий, я ніби перестаю існувати. Тіло робиться
чужим. Тремтить. Я навіть не можу ні говорити, ні дихати.
— Я це бачив. У складі, коли я підвищив голос.
— Так. — Вона поглянула на нього з вдячністю й
соромом. — Ти був перший, хто одразу зупинився. Не
образився, не виправдовувався. Просто... зупинився.
— Я не хотів робити тобі боляче.
— Знаю.
Вони помовчали.
— Коли мені було дванадцять, — сказала вона, — я
сховалася у ванній. Це було після дня, коли тато повернувся з роботи дуже злий. Не на мене. Він посварився з начальником і прийшов, нічого не кажучи, тільки грюкав дверима, шухлядами. Я сиділа у кімнаті. Слухала. І раптом зрозуміла, що не можу дихати. Руки трусилися так, що я не могла тримати олівець. Я пішла до ванної, зачинилася й
сіла на підлогу. Просто сиділа, обхопивши коліна. Рахувала до десяти. До ста. До тисячі.
— Скільки ти там просиділа?
— Дві години.
Роман тихо видихнув.
— Ніхто не питав, де я. Ніхто не стукав. Коли я вийшла,
батько вже сидів на кухні, спокійний, мирний, і мама
накривала на стіл. Усе було як завжди. Але я, — голос її
став тихим, майже нечутним, — я тоді зрозуміла, що це
моє... укриття. Місце, куди можна сховатися. З того часу я
так робила. Не завжди у ванній. Просто в голові. Тікала
вглиб себе. І жила там.
— Сьогодні ти вийшла.
— Сьогодні я вийшла, — повторила вона, вдивляючись у
нього. — Бо ти зробив для цього місце.
Він нічого не відповів. Лише повільно простягнув руку й
торкнувся її забинтованої долоні, обережно, кінчиками
пальців. 
Тиша на її колінах ворухнувся, потягнувся й ніжно, наче
перепитуючи, тицьнувся їй носом у підборіддя.
Те, що вона сказала далі, змінило між ними все.
— Знаєш, що найстрашніше? — прошепотіла вона. —
Мені іноді здається, що я їх втрачу. Не фізично. Просто...
внутрішньо. Якщо я скажу їм правду, якщо стану собою,
якщо перестану бути слухняною, зручною, тихою, вони
перестануть мене любити. Бо вони любили не мене. А ту,
яку вони створили.
— Мирославо... — Ту, що мовчить, вибачається, платить борги. Я не знаю, чи любили вони мене. Чи її. Я не знаю, хто я насправді без цієї ролі.
Роман довго мовчав. Потім сказав:
— Я теж не знав. До недавнього часу.
Вона підвела очі.
— Моя мама сказала мені одну річ, — продовжив він. — В
день, коли почалась війна. Вона запитала: «Ти завжди всіх розвеселяєш. А хто розвеселяє тебе?» І я відповів жартом.
Бо не знав, що відповісти. Бо весь час думав: якщо я
перестану бути смішним, мене розлюблять. Я ж середній,
помітний тільки тоді, коли смішний.
— Але ж ти...
— Я теж не знаю, хто я без цієї ролі. — Він посміхнувся
невесело, одним кутиком рота. — Може, ми обидва вчимось знову. Ти вчишся бути гучною. Я вчусь мовчати.
Вона дивилась на нього довго.
— Ти мовчав сьогодні, — раптом сказала вона. — Весь
вечір. Ні одного жарту. Я чекала.
— Я знаю, що чекала.
— Чому?
— Бо тобі треба було не це.
— А що?
— Тиша. — Він усміхнувся. — І я. Просто поруч.
Вона не змогла стриматись і тихо, зі сльозами,
засміялась.
— Це найкращий твій жарт.
— Це не жарт.
— Знаю.
Вона відкинула голову на спинку крісла. Вдихнула нічне
повітря, що пахло димом, опалим листям і чимось дуже
далеким, може, ожиною, а може дощем, що ще не почався. — Знаєш, що я зрозуміла сьогодні? — сказала вона.
— Що?
— Що можна любити когось і не залишатися в клітці. Що
це можливо. — Вона повернула до нього обличчя. — Я не
знала цього. Дивно, правда?
— Не дивно. Тебе цьому ніхто не вчив.
— Тебе теж.
— Мене теж.
Вони дивилися одне на одного. Свічка в склянці
потріскувала, полум'я схилилося й випрямилось. Зорі над
ними мерехтіли, нескінченні, байдужі, прекрасні.
— Я скажу їм, — тихо мовила Міра. — Про тебе. Про те,
що змінилося. Не зараз, не завтра, але скажу. Не тому, що
боюсь, що вони дізнаються від Світлани Анатоліївни. А
тому, що хочу сказати сама.
— Я поруч.
— Знаю. — Вона торкнулась його долоні своєю. — Але сказати треба мені. Тільки мені.
— Так, — погодився він. — Тільки тобі.
Вона повільно, ніби перевіряючи, чи дозволено,
нахилилась і поклала голову йому на плече. Він
затамував подих і не поворухнувся, боячись втратити цю
хвилину. Це був перший раз, коли вона сама шукала його
тепла.
Пізніше, коли свічки майже догоріли й кімната занурилася в майже повну темряву, Роман лежав на розкладушціі в вітальні, дивлячись у стелю. Він ніяк не міг заснути. Тіло боліло: опіки на спині нили так ніби хтось
тримав на лопатках гарячу долоню. Але не це не давало
заснути.
Він думав про те, що вона сказала. Про кожне слово. Про
правила, про оцінки, про ванну кімнату. Про вишитий
носовичок, який вона стискала в пальцях, наче найдорожчу в світі річ.
Вони її любили. І вони її зламали. Одночасно.
Це було дивно. Страшно. Але правдиво, і він знав це з
власного досвіду.
Із темряви кімнати, де спала Міра, долинув ледь чутний
звук: тихе, рівне дихання й мурчання кошеняти. Він лежав і слухав. І в якийсь момент подумав, що ніколи в житті не чув нічого мирнішого.
Я не жартував весь вечір.
Це було, мабуть, найбільше відкриття його дорослого
життя. Що можна слухати. Що можна просто бути. Що тиша не загрожує, що вона не обов'язково порожня.
Тиша може бути повною.
Він усміхнувся в темряві й майже беззвучно,
прошепотів:
— Добраніч, Мирославо.
Із сусідньої кімнати, мов відповідаючи, долинув тихий,
ледь чутний шепіт:
— Добраніч, Романе.
І вперше за довгі, довгі роки обидва заснули з таким спокоєм наче крім них в цьому світі нікого немає.