РОЗДІЛ — 9 Вільний

У нотатках його телефону був файл під назвою «Правила».
Роман створив його в дев'ятнадцять, у п'ятницю ввечері,
після третього побачення з дівчиною, яка запитала, чи він
хоче знайомитися з її батьками.
1. Не довше трьох місяців. 2. З батьками не
знайомитися. Ніколи. Взагалі. 3. Слово «люблю»
вимовляти тільки собакам, кішкам і піці. 4. Усім казати,
що ти вільний. Це красиво звучить. 5. Якщо відчуваєш, що
прив'язуєшся, тікай. Першим.
Він перечитав список, засміявся й додав у кінці смайлик
із підморгуванням. Зі сторони це було схоже на жарт. Але
Роман знав: усе, що виглядає як жарт, найкраще маскує
правду. Університет став для нього найкращою втечею.
Він вступив на технічну спеціальність, інженерія
транспортних систем, бо хотів стабільності. Це слово він
повторював, як мантру. Стабільність. Нормальна робота.
Власний кут. Гроші, які не треба рахувати до копійки
перед кожною кав'ярнею. Він пам'ятав кухню дитинства,
зошит із розрахунками, батькове «зараз не можемо», і
вирішив: його діти ніколи цього не почують.
Діти. Він посміхнувся самому собі, ще перш ніж встиг
додумати. Це було смішно. Хлопець, який тримає людей на відстані, мріє про дітей. Перший рік він працював кур'єром уночі, а вдень слухав лекції. Заощаджував кожну гривню. Викладачі його любили: він ставив неочікувані питання й завжди знаходив, чим розвеселити аудиторію. «Вам би в стендап, а не в інженери», казав професор опору матеріалів. «Але механізми ви теж, як не дивно, розумієте».
— Я розумію людей, — відповідав Роман. — Механізми це
ті самі люди, тільки без характеру.
Вся група сміялася. Він любив цей звук. Він був як
пальне, на якому Роман працював.
Хлопці в гуртожитку називали його «Рома-кондиціонер»:
куди б він не зайшов, температура ставала приємнішою.
Дівчата теж помічали. Він розумів, що гарний, з тією
легкою смаглявістю, темним волоссям і ямочками, які
з'являлися, коли він усміхався. Це було зручно. Це
відкривало двері.
Каріна тривала три тижні. Софія три місяці. Даша два.
Роман не вів рахунок, воно якось само рахувалося. Кожен
раз усе починалося однаково: зустріч на вечірці, кав'ярня,
довгі розмови, під час яких він був блискучим, дотепним,
уважним. Вони казали: «З тобою так легко». Він відповідав:
«Це моя природа».
А потім наставав момент. Завжди наставав. Хтось дивився на нього довше, ніж потрібно, і питав щось справжнє.
— Роман, а про що ти мрієш? По-справжньому?
Це була Софія. Вони сиділи на лавці в парку, під
гірляндою ліхтариків, і вона тримала його за руку. Зазвичай її очі сміялися. Зараз були серйозні. — Про шоколадне морозиво, — відразу відповів він. — І
про те, щоб ти не передумала й пішла зі мною на ще одне
побачення.
— Ромо.
— Що?
— Я питаю чесно.
Він глянув на неї. Вона була чудова: розумна, ніжна, з
теплою усмішкою. Вона заслуговувала на правду. Але
правда стояла десь так далеко, у глибині, за такою
кількістю замків, що навіть він сам не пам'ятав дороги.
— Ну... — Він ковзнув пальцями по її долоні. — Я хочу,
щоб усі були щасливі. І щоб мене ніхто не ображав. І може, колись відкрити своє СТО. Але це ж не мрія, це бізнес-план.
— А про тебе? Що тебе робить щасливим?
— Ти.
Це була найпростіша, найлегша брехня.
Софія тихо посміхнулася, але посмішка не дійшла до
очей.
— Знаєш, — сказала вона, — ти ніби дуже поруч. А ніби
тебе нема. Я обіймаю тебе, але відчуваю, що там порожньо.
Ти не винен. Просто... я хочу, щоб хтось залишився зі мною по-справжньому.
Він відчув, як у грудях щось стискається. Це було те саме
відчуття, яке вперше прийшло до нього в п'ятнадцять: тихе, холодне, знайоме. Вона бачить. Вона знає. Зараз піде.
І він зробив те, що завжди робив.
— Слухай, а може, ми просто друзями залишимося? —
сказав він і сам здивувався, як легко це прозвучало. — Бо,
чесно, ти заслуговуєш на когось кращого, ніж я.
Софія дивилася на нього довго. Потім тихо кивнула. — Мабуть, так, — сказала вона. — Але знаєш, що
найсумніше? Я думаю, що ти хочеш любові більше за всіх,
кого я знала.
Вона пішла. А він лишився на лавці, під гірляндою
ліхтариків, і дивився, як вона зникає в темряві.
Першим, нагадав він собі. Іти треба першим. Тоді не
боляче.
Але боліло. Чомусь боліло.
Інколи, дуже рідко, у натовпі він бачив дівчину зі світлим,
золотавим волоссям.
Серце зривалося. Він повертав голову, відчуваючи, як
усередині клацає знайомий механізм. А потім людина
оберталася, і це була не вона. Він видихав, посміхався собі під ніс і йшов далі.
Вдома, на самоті, він іноді шукав її в інтернеті. Вводив
ім'я, прізвище. Знаходив старі шкільні сторінки, порожні, з
фотографією кота замість аватарки. Жодних подій. Жодних друзів. Ні сторінок, ні каналів, ні слідів. Вона ніби
розчинилася.
Люди, які не хочуть, щоб їх знайшли, і не знаходяться,
думав він. Може, це і є відповідь.
У шухляді тумбочки лежала папка з пожовклим аркушем
у клітинку. Він її не відкривав. Просто знав, що вона там.
Двадцять четвертого лютого його розбудив батько.
Не мати, не будильник, а батько. Він стояв у дверях
кімнати, в куртці, з телефоном у руці. Обличчя в нього було сіре.
— Ромо, — сказав він. — Встань. Почалося. Це Війна. Далі все було як у воді, повільне й нереальне. Мати
плакала на кухні, тримаючи Олю за плечі. Андрій прибіг із
гуртожитку серед ночі, блідий, мовчазний. Телефони
розривалися. Сусіди збивалися у дворі. Хтось кричав про
бомбосховище, хтось про воду, хтось про бензин.
Роман стояв посеред кімнати з рюкзаком і відчував...
нічого. Спершу нічого. Тільки дивну, холодну порожнечу,
наче хтось вимкнув звук.
А потім він побачив, як мати схлипує, і зробив єдине, що
вмів.
— Мам, — сказав він. — Дивись, яка в нас пригода. Ми
тепер усі живемо в серіалі. Тільки сценарист поганий, треба буде йому скаргу написати.
Мати підняла на нього очі. Червоні, мокрі. Вона не
засміялася. Вона дивилася на нього так, як тоді, перед
випускним: уважно, пильно, наскрізь.
— Ромо, — сказала вона тихо. — Ти завжди всіх
розвеселяєш. А хто розвеселяє тебе?
Він відкрив рота. Жарт уже був готовий, швидкий,
блискучий. Але на мить, на одну коротку мить, він завагався.
— Мене не треба, — відповів він. — Я самодостатній.
Мати нічого не відповіла. Тільки взяла його за руку й
міцно стиснула.
Він не забув цього стиску.
Батько віддав йому ключі через тиждень.
Старий синій Опель-Астра, що пахнув бензином,
вологою й потертими килимками, стояв у дворі з тих часів, коли Роман був маленьким. — Бери, — сказав батько, простягаючи брелок. — Мені не
потрібно. У тебе вона послужить більше.
— Тату...
— Не розводь. Бери. Тільки кермо надто не розкручуй, воно слабувате, напевно зламане.
Роман узяв ключі. Подивився на батька, на його втомлене
обличчя, на велику мозолисту долоню, яка трохи тремтіла.
Це була не та людина, що колись мовчки клала на тарілку
найбільший шматок хліба. Це була людина, яка не вміла
сказати я тебе люблю, але вміла віддати останнє.
— Дякую, тату.
— Їдь обережно.
Це було все. Але Роман зрозумів більше, ніж можна було
передати словами.
У березні він уже возив допомогу. Спершу просто
сусідам, літнім людям, яких треба було вивезти. Потім
через знайомих знайшов волонтерську групу. Спершу це
були випадкові поїздки: аптека, склад, блокпост. Потім
регулярні рейси. До зони, де вже чулися обстріли.
Він їхав і жартував. З охоронцями на блокпостах, із
продавцями на заправках, із сумними бабусями, які сідали в машину з сумками, де лежало все їхнє життя. Він
розповідав їм історії про свою родину, про кота, якого
колись годував, про те, як на вступному іспиті вирішував
задачу догори ногами. Бабусі усміхалися. Хтось сміявся
крізь сльози.
А ввечері, коли віз їх до пункту прийому, він бачив, як
вони дякують. Хтось цілував його в руку. Хтось тицяв у
кишеню цукерку або гроші. Він відмовлявся, сміявся, відмахувався:
«Та що ви, це ж моя робота!»
Але вперше в житті щось у ньому відповідало на це. Не
маска. Не той, що жартує. Хтось інший, глибше. Це справжнє, думав він. Моя легкість це не лише щит.
Вона ще й дар.
Відчувати це було страшно. Бо якщо дар справжній, то і
біль за ним справжній.
Тарас з'явився влітку.
Двадцятидворічний військовий із позивним «Рудий», хоч
волосся в нього було майже чорне. Роман возив його
підрозділу посилки: ліки, батарейки, домашні печива від
чиєїсь бабусі. Тарас завжди зустрічав його однією й тією
самою фразою: «О, привіз мій улюблений цирк!» А Роман
відповідав: «Тільки для тебе, кролику, без антракту».
Вони подружилися так швидко, що Роман не помітив.
Сміялися, сперечалися про футбол, ділилися сигаретами,
якого Роман не курив, але виймав із пачки на лавці, щоб бути  поруч. Тарас розповідав про наречену, яка чекала його  в Кременчуці, про те, що вони планують весілля на осінь,про  маленького племінника, якому він пообіцяв привезти  справжню гільзу.
— Ти диви, Ромо, — казав він. — Колись, коли все
закінчиться, я тебе на весілля запрошу. Танцюватимеш
поруч із нареченою, а я стоятиму й усміхатимусь.
— Домовились, — відповідав Роман. — Тільки
танцювальний бюджет ти оплачуєш.
Це були найщиріші розмови, які він мав за кілька років. І
саме тому в нього вперше за довгий час з'явилося відчуття, якого він боявся найбільше: я до нього прив'язуюся.
У жовтні він приїхав на звичне місце. Тараса там не було.
Було четверо інших хлопців, мовчазних, з очима, які він вже навчився читати. — Його поранило, — тихо сказав один. — Вчора. Дрон.
Забрали у госпіталь.
Роман не пам'ятав, як повернувся до машини. Не
пам'ятав дороги. Пам'ятав тільки, як сидів у «Опелі» на
узбіччі, обіймаючи кермо, і не міг вдихнути.
Тарас вижив. Через два дні йому зателефонували з
госпіталю: поранення в ногу, складне, але не загрожує
життю. Роман приїхав одразу, без квітів, без жартів, і
побачив у палаті худого, блідого хлопця, який, побачивши
його, усміхнувся.
— О, цирк приїхав.
Роман відчув, як щось у ньому ламається. Тихо. Давно
підготовлене. Він сів поруч і вперше за довгий час не
знайшов жодного слова.
— Ромо? — Тарас насупив брови. — Ти чого?
— Я... — Роман відкашлявся. — Ну. Просто... ти знаєш.
Нервую, що тепер весілля відкладається.
Тарас засміявся. Хрипко, слабко.
— Дурень ти. Я ж живий.
— Так, — прошепотів Роман. — Живий.
Він повернувся додому, зайшов у кімнату, сів на ліжко й
дістав телефон. Відкрив файл «Правила». Дивився на нього довго.
5. Якщо відчуваєш, що прив'язуєшся, тікай. Першим.
Він не вдарив по екрану. Не закричав. Просто почав
друкувати, повільно, літера за літерою, нове правило:
6. Люди зникають. Швидко, раптово, без
попередження. Тому не будуй ніяких планів на «колись».
Він перечитав. Видалив. Написав знову. Видалив.
А потім відкрив шухляду, дістав стару папку й, не
розгортаючи, притиснув її до грудей, просто тримав. Так, як тримають щось дороге й болюче одразу. Мирославо, подумав він. Де ти?
Відповіді не було. Тільки слони на полиці дивилися з
порцелянового мовчання.
У двадцять три він очолював групу з дванадцяти волонтерів.
і знав напам'ять розклад усіх блокпостів між містом і лінією фронту. Він мав стару синю Астру, яка їздила на силі волі, і сестру, що дорослішала швидше, ніж він встигав помічати.
Мав друзів, які сміялися над його жартами, і дівчат, які
казали: «Ти такий легкий».
Мав усе, чого хотів. Крім одного.
Він ніколи не казав слова «люблю». Ні мамі, ні Андрієві,
ні Тарасові. Тільки Бублику, коли той був ще живий, і
щоразу, коли бачив стрункий хвіст якогось бездомного
кота. Це був найкращий спосіб прожити життя без втрат,
думав він.
Єдиний недолік: жити так було страшенно самотньо.