РОЗДІЛ 7 — Випускний

Сукня була блакитна. Не та, яку Міра хотіла.
Та, яку вона хотіла, висіла місяць тому на вітрині
невеликого магазину біля автостанції: легка, повітряна, з
відкритими плечима й широкою спідницею, що розліталася, як хвиля. Вона зупинилася біля неї на секунду, всього на секунду, і мати, помітивши, сказала: «Надто відверта». Тому купили іншу. Світло-блакитну, до колін, із довгими рукавами й високим коміром, який ховав ключиці. Охайну, скромну, з тих, у яких «не соромно показатися».
— Гарна, — сказала мати, застібаючи їй шпильку в
волоссі.
Руки в неї були холодні й швидкі. Вона працювала
мовчки, акуратно, легко.
Міра дивилася на неї в дзеркалі. На мить їхні погляди
зустрілися, і в материних очах промайнуло щось, що Міра
не змогла назвати. Не ласка, але близько до неї. Ніби мати хотіла щось сказати й передумала.
— Не мни, — сказала вона замість цього. — І не бруднись.
— Добре.
У дверях з'явився батько. Він був у святковій сорочці,
свіжо поголений, пахнув одеколоном. Подивився на неї
зверху вниз, довго, критично.
— Ніяких танців, — сказав він. — О десятій ми вдома. І
щоб без цих... своїх.
Він не уточнив яких. Не треба було.
— Так, тату. — Нормально, — кивнув він, і це слово було найвищою похвалою, на яку вона могла розраховувати.
Роман застебнув піджак і подивився на себе в шафі.
Піджак був Андрія, на два розміри більший, і сидів на
ньому, як на вішаку. Рукави довелося підкотити. Але мати
подивилася й сказала «ну, нічого», і Оля, що крутилася
поряд у своїх одинадцяти роках, видала вирок:
— Ти як дядько з телевізора. Але гарний.
— Дякую, Олю. Це найкращий комплімент у моєму житті.
— Я не жартую.
— Я теж.
Він посміхнувся їй так, як посміхався всім. Але рука, сама
собою, потягнулася до внутрішньої кишені піджака, до
складеного аркуша, який лежав там і ніби гудів.
Він писав його три тижні. Одинадцять чернеток. Перші
були жартівливі, як і все, що він робив: смішні, легкі,
безпечні. Потім він зрозумів, що більше не хоче бути
безпечним. Не з нею. Тому дванадцята версія була іншою.
Довга, чесна, незграбна, без жодного кумедного слова. Він писав її вночі, при настільній лампі, і двічі зупинявся, бо не міг дихати.
Першим рядком стояло: «Мирославо, я не жартував».
Решту він ніколи не міг перечитати без того, щоб не
затиснути долонями обличчя.
— Ромо, — окликнула мати з кухні. — Ти сьогодні якийсь
тихий. Нічого не сталося?
Він завмер. Вона це помітила. Мати, яка зазвичай
відповідала на його жарти автоматичним усміхом, зараз
стояла з рушником у руках і дивилася на нього прямо,
уважно. — Та ні, мам, — сказав він. — Просто піджак великий.
Боюся, що з мене впаде.
— Ну дивись.
Але вона ще секунду дивилася йому вслід, коли він
виходив.
У спортивному залі школи пахло квітами, лаком для підлоги й нервами.
Гірлянди звисали зі стелі, на сцені стояв червоний банер
із золотими цифрами, а по залу ходили випускники в
наряджених костюмах і сукнях, з очима, що блищали від
хвилювання й гордості. Хтось уже плакав. Хтось сміявся
надто голосно.
Міра сиділа в першому ряду. Спина пряма, руки на
колінах. На неї дивилися, бо вона отримувала золоту
медаль, і директорка вже зачитала її прізвище. Вона
підвелася, пройшла до сцени, взяла важку позолочену
нагороду, потиснула директорці руку.
Зал заплескав. Хтось крикнув «Молодчина!». Вона не знала, куди дивитися.
Знайшла батьків у залі. Мати витирала куточок ока.
Батько сидів рівно, з трохи піднятим підборіддям. Коли їхні очі зустрілися, він ледь помітно кивнув. Не усміхнувся.
Кивнув.
Це добре, подумала вона. Це значить, що я зробила все
правильно.
Але десь глибоко щось тихо відповіло: А чому ж тоді не
радісно?
Вона повернулася на місце. Медаль лежала в долонях
холодна, як камінь. Вона дивилася на неї й думала: Якщо я буду ідеальною, вони любитимуть мене. Я старалася
одинадцять років. Тепер мають полюбити.
Вона підняла очі й побачила його.
Він стояв біля дверей, поруч з аркою з повітряних кульок.
Серед інших десятикласників, які допомагали
організовувати вечір. На ньому був завеликий темний
піджак, і волосся, зазвичай скуйовджене, було ретельно
зачесане. Він не сміявся. Не жартував. Просто стояв і
дивився на неї.
Не так, як дивляться в натовпі. Так, як дивляться на
єдине, що є у світі.
Міра відвела очі. Серце впало кудись у шлунок.
Іди. Просто підійди й віддай. Один раз у житті, один раз
без жарту.
— Ромо, ти чого завис? — Саня штовхнув його ліктем. —
Тобі кульки треба підтримувати, а не дивитися на людей, як у фільмі.
— Я не дивлюся.
— Ага. На ту, що з медаллю, так? — Саня підморгнув. —
Ну так іди й скажи щось. Не бійся. Хіба ти колись боявся?
Роман вдихнув. Хотів відповісти жартом, але жарту не
знайшлося.
Урочиста частина закінчилася. У залі заграла музика,
батьки й випускники почали вставати. Люди збивалися в
групи, хтось фотографувався на тлі банера. Він бачив, як
вона підвелася, оглянулась. Біля неї, як тінь, виріс високий чоловік із жорсткими рисами обличчя, батько. Поруч була жінка, мабуть, мати. Вони стояли пліч-о-пліч, ніби пильні охоронці.
Роман відчув, як щось у ньому стискається. Але він пішов. Крок за кроком, через натовп, повз столи з
лимонадом. Серце гупало, як барабан. Рука потяглася до
кишені. Папір обпікав пальці. До неї залишалося десять
кроків. Вісім. П'ять.
Три кроки. Він уже відкрив рота, вже вимовляв у думках
перше слово, коли хтось із випускників гукнув: «Мирко!
Медалістку на фото!» Вона здригнулась і обернулась на
голос. Усього на кілька секунд. Але коли вона повернула
голову назад, Роман побачив, що її вже тримає за лікоть
батько.
Чоловік підвів голову. Його погляд зупинився на Романові й став важким, оціночним, як у крамаря, що зважує товар.
Він наче знав, хто це. Хоча звідки?
Валентина Іванівна, спало Романові на думку. Вікно
навпроти.
Чоловік нахилився до Міри й щось тихо сказав. Вона ледь
помітно здригнулася. Підняла очі й глянула на Романа.
Вона бачила його. Дивилася прямо. У цих
світло-блакитних очах він побачив таку суміш, що ледве
втримався на ногах. Страх. Біль. Щось схоже на прохання. І глибоко-глибоко, під усім цим, щось ще, чого він не зміг
розшифрувати, бо вона вже відвернулася.
Батько поклав їй руку на плече й повів до виходу. Вона
йшла швидко, з опущеною головою, у блакитній сукні, легка й крихка, як дим.
— Мирославо... — вирвалося в Романа.
Але вийшло так тихо, що ніхто не почув. Навіть він сам.
Він відкрив рота, щоб сказати голосніше. Закрив. Відкрив
знову. Нічого. Слова, які він писав три тижні, які вивчив
напам'ять, зникли. Вони застрягли десь у горлі, сухі й
важкі.
Вона вийшла. Двері зачинилися. І залишилася музика, і кульки, і сміх, і пахощі квітів. А Роман стояв посеред залу з рукою в кишені, стискаючи папір, і зрозумів, що ось воно: момент, який міг усе змінити, минув. Сам по собі. Без нього.
У машині було тихо.
Міра сиділа на задньому сидінні, притиснувши до грудей
медаль, і дивилася у вікно. Вечірні ліхтарі пропливали повз, розмиті, жовті. Батько вів повільно, обома руками
тримаючи кермо.
— Той хлопець дивився, — сказав він раптом, не
повертаючись.
Вона заціпеніла.
— Який?
— Ти знаєш який.
— Не знаю, про кого ти.
Це була перша брехня, яку вона сказала вголос. Вона
вийшла легко, і від цього їй стало ще гидкіше.
Батько хмикнув. Більше нічого не додав. Мати мовчки
дивилася перед собою.
Міра відвернулася до вікна. Шкільна будівля віддалялася,
і її світла плями ставали дрібнішими, ніби відпливали в
темряву. Вона знала, що там, у залі, ще грає музика. Що
люди танцюють, обіймаються, сміються. Що серед них,
може, стоїть той, хто дивився на неї так...
Не думай про це, наказала вона собі. Він жартував. Він
сам сказав. Це гра. Просто гра.
Але перед очима стояло його обличчя, не усміхнене, не
масковане, а те, що вона бачила, коли він завмер у залі.
Таке чесне, що боліло. Вона торкнулася пальцями шиби. Холодне скло залишило
на пальцях запотілий слід.
Вона не знала, що бачить його востаннє на багато років.