РОЗДІЛ 4 — Той, хто сміявся першим

У їхній квартирі було три кімнати, п'ятеро людей, один
холодильник і нескінченна кількість дзвінків із вимогою
оплатити.
Роману було п'ятнадцять, і він давно знав, що найкращий
спосіб привернути увагу в цій родині, це бути або дуже
гучним, або дуже хворим. Він не був ні тим, ні тим.
— Андрію, ти склав документи на гуртожиток? —
запитала мати, не відриваючись від каструлі.
— Склав, — буркнув старший брат, не піднімаючи очей
від телефона.
— А Олю хтось забрав зі школи? Мені на зміну за
двадцять хвилин!
— Забрав я, — сказав батько, який щойно зайшов,
пахнучи металом і цигарками. — Вона в коридорі взуття
знімає. Роман, поклади сумку нормально, об неї
перечепитися можна.
— Я щойно прийшов...
— Так я й кажу, поклади.
Роман підняв сумку, прибрав у куток, повернувся на 
кухню. Усі вже сиділи за столом. Мати розливала суп,
батько рахував щось у зошиті, Андрій жваво розповідав про вступ, Оля, десятирічна, найменша й найулюбленіша,
розповідала, як вона намалювала на уроці їжачка, і всі
дивилися на неї й сміялися.
Роман сів на свій стілець, крайній, біля холодильника.
Дістав ложку. — Мам, а у мене сьогодні...
— Ромочко, не зараз, добре? Дай Андрієві договорити.
Він замовк. Покрутив ложку. Суп був гарячий і трішки
пересолений, як завжди. Усе було як завжди.
Не те щоб його не любили. Він знав, що любили. Мати
цілувала його в маківку, коли він хворів. Батько мовчки клав на тарілку найбільший шматок хліба. Андрій іноді, зовсім рідко, штовхав його в плече й казав: «Ти нормальний хлопець». Просто в цій родині любов була як вода в крані: вона була, але вистачало її лише на термінові потреби.
Андрієві потрібна була допомога з вступом. Олі потрібен був захист і ласка. Батькам потрібно було тримати все це на плаву. А Роман... Роман був середній. Той, що «сам
впорається».
І він справді вмів справлятися. Двійки не приносив, у
конфліктах не брав участі, посуд мив до того, як просили.
Він був зручним. А зручних, виявляється, не помічають.
Після вечері він вийшов у під'їзд, де чекала на нього
єдина істота, яка, здавалося, завжди була рада його бачити.
— Бублику, — прошепотів Роман.
Стара руда дворняга, що мешкала в підвалі й була їхньою
спільною, мов нічийною, вже вилазила з-під сходів і виляла  хвостом так, що тіло ходило ходором. Роман 
присів навпочіпки й сховав обличчя в її тепле, пахуче хутро.
— У мене сьогодні п'ятірка з фізики, — сказав він їй. —
Така, що вчитель навіть сказав: молодець. Усім сказав.
Прямо вголос.
Собака лизнула його у вухо.
— Ага. Я теж так думаю.
Він сидів так хвилин десять, поки не стемніло. Бублик
слухав. Бублик ніколи не казав: не зараз. Єдиною людиною, крім собаки, якій Роман довіряв, був Денис.
Вони познайомилися в сім років, коли обоє одночасно
потягнулися за останнім шоколадним сирком у шкільній
їдальні й обоє відпустили його, злякавшись. Денис, дрібний, гострий на язик, з вічно скуйовдженим чубом, засміявся першим. «Бери, — сказав він. — Я ще куплю». Роман узяв.
Відтоді вони не розлучалися.
Вони разом будували халабуди на пустирі, разом тікали
від сусідського бульдога, разом уперше курили,
закашлялися й поклялися ніколи цього більше не робити.
Денис був гучним, швидким, дотепним, таким, ким Роман
хотів би бути. Роман був тихішим, думливим, більш
уважним. Вони доповнювали одне одного, і Роман вірив, що так буде завжди.
Тому одного квітневого вечора, коли вони сиділи на даху
гаража позаду школи й пили лимонад із двох маленьких
пляшок, він сказав те, чого ніколи нікому не казав.
— Знаєш, мене іноді лякає одна річ.
— Яка? — Денис гойдав ногами, дивлячись на захід.
— Ну... що я нікому не потрібен. — Роман видихнув і
відчув, як усередині щось хрустнуло. — Не те що зовсім. Але наче... вдома мене не видно. Коли я в кімнаті, то наче й нема. Андрій, Оля, вони завжди перші. А  я... Я іноді думаю: якби я раптом зник, чи помітили б 
вони. І ще, — він затнувся, — буває, що ночами я не 
можу заснути. І мені хочеться, щоб хтось просто 
прийшов і сказав: «Ти тут. Я тебе бачу». Він замовк. Серце гупало, як після бігу. Він ніколи не казав цього вголос навіть собі. Слова висіли в повітрі, голі й вразливі.
Денис мовчав. Потім повернувся до нього й серйозно,
зовсім без звичної іронії, сказав:
— Це сильно, Ромо. Дякую, що довірився.
Роман видихнув. Йому стало легше. Вперше за довгий
час стало дійсно легше. Він подумав: ось воно. Ось що
значить мати друга.
Він був правий. Це дійсно був друг. Просто не такий, як
він думав.
Через два тижні, в понеділок, шостий урок відмінили.
Клас гудів, учителька вийшла за чимось на хвилинку, і
Денис, як завжди, вистрибнув на передню парту, готовий
розважати натовп. Роман сидів за третьою партою, малював у зошиті та лише краєм вуха слухав, як Денис удає то директора, то фізрука, то продавчиню з їдальні. Клас сміявся. Денис любив, коли сміялися.
— А тепер, — оголосив він, змахнувши чуба, —
спеціальний випуск! Прем'єра! Відома психологічна драма під назвою «Мене ніхто не бачить»!
Роман підняв голову. Щось холодне торкнулося потилиці.
Денис зробив кілька кроків, сутулячись, знизивши голос
до жалібного шепоту, притиснувши долоні до грудей:
— О-о, ніхто мене не любить, ніхто мене не помічає...
Вдома мене нема! Якби я зник, ніхто б і не помітив! Іноді я
не сплю вночі й чекаю, коли хтось прийде й скаже: «Ти тут, я тебе бачу»!
Клас вибухнув реготом. Роман не рухався. Мабуть, кілька секунд він просто не розумів, що відбувається. Слова були його. Його інтонація, його паузи, навіть та манера опускати голову, яку він і сам не помічав. Денис грав його. Грав так точно, так вправно, що вся аудиторія впізнала.
— Та це ж Роман! — вигукнув хтось.
— Ромо, ти що, правда так думаєш?! — реготала дівчина з
другого ряду.
— Бідолашний Ромочка! Ніхто його не бачить!
Хтось кинув у нього скаткою паперу. Хтось повторив
жалібну інтонацію. Сміх накочувався хвилями, кожна
гучніша за попередню.
Роман дивився на Дениса. А Денис дивився на нього, і на
обличчі в нього була якась дивна суміш: він сміявся, але в
очах промайнуло щось інше, схоже на розгубленість. Він не очікував, що буде так боляче? Чи не хотів думати про це?
Але було пізно.
Роман відчув, як палають вуха. Горло стиснулося. У
голові одночасно кричали десять голосів: встань і вдар
його, втікай, закрийся, плач.
І тоді, нізвідки, прийшла інша думка. Тиха, ясна, майже
спокійна.
Якщо ти засмієшся першим, вони не зможуть
насміхатися.
Він не вирішував. Воно сталося саме.
Роман підвівся. Широко, театрально розвів руками й
голосно, чітко, щоб чув увесь клас, сказав:
— Ой, ну ви ж бачите, друзі! Я більше не можу! Хто мене
видав, а? Денисе, ти погано відіграв, треба було плакати
тримаючись за серце! Дивись — ось так!
Він приклав руку до грудей, скривився в театральній муці
й упав на коліна між партами.                                                     — О, ніхто мене не любить! О, лише цей жорстокий світ!
Клас вибухнув знову, але вже інакше. Це був інший сміх.
Вони сміялися не з нього, а з його шоу. Хтось зааплодував.
Дівчата хихотіли. Денис розгублено дивився, нічого не
розуміючи.
Роман підвівся, зробив уклін, і всі зааплодували. Хтось
навіть свиснув.
Він усміхався. Усміхався так широко, що боліли щелепи.
І ніхто не помітив, що руки в нього тремтіли.
Вечором, коли Роман повернувся додому, нікого ще не було.
Він зайшов у ванну, замкнув двері й подивився у дзеркало.
Звідти на нього дивився хлопець з яскравими темними
очима й напівусмішкою, що застигла на губах. Усміхнений, вільний, легкий. Той, який розсмішив клас.
Він поволі опустив куточки губ. Обличчя в дзеркалі стало
іншим: мокрим, червоним, опухлим, зі сльозою, що повільно котилася по щоці.
Роман дивився на нього довго.
А потім знову усміхнувся.
Усмішка вийшла вже краще, ніж зранку. Він повторив.
Ще раз. І ще. Нахилив голову, підняв брови, примружив очі.
Тренувався, як актор. Три хвилини. Десять.
Коли він нарешті вийшов, на кухні вже вечеряли. Мати
радісно розповідала щось про сусідку. Андрій жартував. Оля сміялася. Роман увійшов до кімнати, на ходу кинув жарт про підгорілий суп, і за столом засміялися.
Мати подивилася на нього зі світлою посмішкою.
— Ну ти даєш, Ромо. З тобою не засумуєш.
Він усміхнувся у відповідь. І вперше за довгий час відчув,
що на нього дивляться. Це було відчуття, яке він не міг пояснити. Радість з присмаком попелу. Вони бачили його. Нарешті вони його бачили. Але бачили не його, а того хлопця з дзеркала, веселого, зручного, невразливого. Справжнього, з мокрим обличчям і страхом бути непотрібним, ніхто не знав.
Тієї ночі, коли в квартирі стихло, Роман лежав у темряві й
дивився на стелю. Потім тихо зліз із ліжка, вийшов у під'їзд босоніж і сів на сходах, де чекав на нього Бублик.
— Знаєш, що я зрозумів? — прошепотів він, уткнувшись
носом у собаче вухо. — Якщо хочеш, щоб тебе любили,
треба бути легким. Ніхто не любить тих, хто важкий.
Бублик заскиглив і лизнув його в щоку, солону від сліз.
— А якщо хочеш, щоб тебе не ранили... — Роман
затнувся. — То тримай усіх на відстані. Жартуй. Смійся.
Смійся першим. Тоді нічого не вдарить по-справжньому.
Він сидів так до світанку. А коли вранці прийшов до
школи, Денис підійшов до нього, збентежений, червоний, і
почав:
— Ром, слухай, я не хотів, я просто...
— Та ти що, — легко, весело перебив його Роман.                 — Цебуло круто! Мені навіть сподобалося. Давай так частіше.Денис дивився на нього, ніби бачив вперше. Може, так воно і було.
Вони ще кілька місяців спілкувалися, але щось між ними
зламалося назавжди. Не було більше даху гаража й
лимонаду. Не було секретів. Роман перестав довіряти. Не
нікому конкретному, а загалом.
Так народився хлопець, якого всі любили.
А той, що плакав у ванній, зник десь глибоко, далеко, так
надійно замкнений зсередини, що навіть сам Роман забув, де лежить від нього ключ. Забув аж до того дня, коли в коридорі школи побачив її, дівчину зі світлим волоссям і такими гарними очима, що хочеться дивитися вічно.