РОЗДІЛ 2 — Інша дівчина

Сирена почалася о другій двадцять сім.
Міра прокинулася ще до першого звуку. Тіло навчилося
цього за довгі місяці: воно відчувало тривогу за секунду до того, як її оголошували, ніби десь під шкірою жив
маленький датчик. Вона лежала в темряві з відкритими
очима й слухала, як місто набирає в груди повітря.
Потім завило.
Звук піднявся над будинками, розтягнувся, заповнив
кімнату, а за мить телефон на тумбочці засвітився:
Повітряна тривога в області. Прямуйте до укриття.
Вона вимкнула екран, не дочитавши. Усе вже знала.
Вона одягалася швидко й тихо, ніби могла когось
розбудити. Хоча будити було нікого. Вона жила сама вже
четвертий рік, у маленькій орендованій квартирці на
п'ятому поверсі, з єдиним вікном на двір і єдиною кімнатою, де все стояло на своїх місцях. Куртка, документи, зарядка, пляшка води, маленький пакет із сухим кормом. Вона зібрала це все ще торік, у «тривожну валізу», і щоразу перевіряла, чи нічого не забула. Не тому, що вірила в порядок. Просто порядок був єдиним, що вона могла контролювати.
На сходах уже чулися кроки. Десь грюкнули двері, хтось
тихо вилаявся, мати заспокоювала дитину. Міра спускалася разом із усіма, притискаючись до стіни, щоб нікому не заважати. Вона завжди йшла останньою. Укриття було в підвалі їхнього будинку. Довгий коридор
із бетонними стінами, лавки вздовж них, тьмяна лампа, що пахла пилом і вологою. Люди сідали групками: сусіди, які знали одне одного, родини з дітьми, старенька з котом у переносці. Вони тихо перешіптувалися, хтось налаштував свічку на телефоні, хтось дістав термос. Міра сіла на краєчок лавки в кутку, де ніхто не дивився, підтягнула коліна і склала руки на них, мов намагалася стати меншою.
— Хочете чаю? — запитала жінка з сусіднього під'їзду,
простягаючи кришку від термоса.
— Ні, дякую, — одразу сказала Міра. — Не треба. Дякую.
Два «дякую» за п'ять слів. Вона це почула сама й відчула,
як у грудях стискається щось гаряче й сором'язливе. Чого
ти так вибачаєшся? Ніхто на тебе не сердиться. Але тіло
не слухалося. Тіло вчилося дванадцять років, і розучитися за один вечір воно не могло.
Жінка кивнула й повернулася до своїх. Міра опустила очі.
Далеко, десь за товщею бетону й землі, щось глухо
вдарило. Раз. Потім ще раз. Лампа здригнулася, і по стінах пробіг дрібний пил. Хтось тихо ахнув. Дитина заплакала, і мати, шепочучи, притулила її до грудей.
Міра перестала чути звуки.
Спершу змінився тільки слух: він став далеким, ніби вона
опинилася під водою. Потім прийшов холод. Він піднявся
від ступнів до колін, потім до живота, і вона відчула, як
пальці рук починають дрібно, дуже дрібно тремтіти. Серце
заколотилося так швидко, що вона перестала розрізняти
окремі удари. Повітря не вистачало. Вона відкрила рот, але вдихнути не могла. Груди наче обгорнули тугою мотузкою.
Тільки не тут. Тільки не при людях. Вона міцніше обхопила коліна, втиснула нігті в долоні.
Дихати. Дихати тихо. Це відбувалося з нею постійно. Цей 
страх,недававспокою.
— Скільки можна, в мене немає сил.
Слова виринули самі. Вона знала цей голос. Він завжди
приходив у такі хвилини, спокійний і рівний, як шкільний
інспектор: дивись на себе, сидиш тут, тремтиш, вся
тремтиш, а навколо люди, які справді мають право
боятися. У них діти. У них дім. А ти? Ти взагалі ніхто.
Тобі нема чого боятися, а ти тремтиш. Яка ж ти
жалюгідна.  
Їй захотілося зникнути. Не померти, ні, вона ніколи не
хотіла цього, вона занадто любила життя. Просто зникнути, розчинитися, стати частиною цього бетонного коридору. 
Піти в землю,як насіння, і чекати, коли хтось скаже: Ти 
потрібна.
Вона не могла дати собі спокою. Негучно, не з 
істерикою. Тихо, методично, як рахівник, що веде борги.
І ніхто не бачив. Із її обличчя не було видно нічого, окрім
блідості. Вона сиділа рівно, дихала тихо, дивилася в одну
точку на підлозі. З боку здавалося, що вона просто
втомлена.
Хтось торкнувся її плеча.
Міра ледь не підскочила. Але це був не чоловік і не
жінка. Це була кішка, та сама, з переноски старенької. Вона вислизнула крізь відчинені дверцята й тепер сиділа поруч, обернувши до Міри широку руду мордочку.
— Вибачте, вона ніколи так не робить, — стривожено
сказала старенька.
— Нічого, — відповіла Міра. Кішка деякий час дивилася на неї, а потім стрибнула на лавку, тицьнулася головою в її лікоть і лягла, поклавши лапу на руку. Тепла. Важка. Жива.
Міра заплющила очі.
Серце ще билося швидко, але вже рівномірно. Груди
поступово розслаблялися. Вона відчула дихання кішки,
глухе мурчання, що вібрувало крізь рукав кофти. Це було
єдиним, що в світі не вимагало від неї нічого. Ні слів, ні
виправдань, ні досконалості. Просто тепло.
— Дивно, — сказала старенька, дивлячись на них. — Вона
зазвичай нікого не підпускає.
Міра подивилася на кішку, а тоді вперше за ніч усміхнулася.Невпевнено,ледьпомітно,але по-справжньому.
— Тварини відчувають, — сказала вона, не розуміючи, що
саме відчувають.
Тривога закінчилася о четвертій п'ятнадцять. Люди
розходилися мовчки, втомлено, з червоними очима, кожен із власним світом. Міра піднялася останньою, і кішка, потершись об її долоню, пішла за господинею. Вона
дивилася їй услід довше, ніж треба.
Удома вона не лягала спати. Сіла за маленький стіл у
кухні, ввімкнула лампу й відкрила застосунок банку. Це був її щомісячний ритуал, і сьогодні вона виконала його раніше, ніж потрібно. Сума, яку вона перераховувала батькам, була майже половиною її зарплати. Вона знала, що вони не просили. Мати ніколи не казала «дай», вона тільки писала: Ми добре, не хвилюйся. Але Міра знала про ціни, про пенсію, про тиск у батька. І знала, що єдиний спосіб бути корисною, це платити.
Вона натиснула «Надіслати». Через хвилину телефон завібрував. Мати: Дякуємо, доню.
Бережи себе.
Міра довго дивилася на це повідомлення. Три слова.
Нічого про неї самої. Жодного питання: як ти? як тобі
там? чи не страшно? Але вона перечитала його двічі, ніби
там було заховане щось більше, і відчула, як у горлі стає
тісно.
Вона любила їх. Навіть зараз, навіть попри всі слова, які
вони колись казали. Особливо зараз, коли їм було так само страшно, як усім. Іноді вона уявляла, як вони колись
обіймуть її й скажуть: Пробач. Ти була гарною донькою. Ти завжди була достатньою. Вона дуже ясно це уявляла.
Вона не очікувала, що це станеться.
Вона вимкнула телефон, поставила чайник, потім
зупинилася і застигла посеред кухні, дивлячись у вікно. Над дворами висіло бліде перед-світанкове небо. Десь далеко ще блимала дрібна заграва.
Усередині неї, під ребрами, було гучно. Так гучно, що
вона дивувалася, як цього ніхто не чує. Там жила та сама
дівчинка. Та, яка тоді, на кухонній підлозі, пообіцяла собі
мовчати. Вона виросла разом із нею. Тепер вона вміла бути дуже спокійною, дуже ввічливою, дуже непомітною. Але інша дівчинка нікуди не ділася. Вона била в стіни. Вона кричала. Вона хотіла любові такої, що не вимагає нічого натомість, любові без ігор, без умов, без підрахунків.
Тихо, сказала їй Міра. Тихо. Не зараз.
Так вона казала їй щоранку.
О сьомій тридцять вона була в притулку. Він містився в
колишньому складі на околиці, і Міра приходила першою.
Тут було шумно: гавкіт, нявкіт, шарудіння, десятки тварин,
яких привезли з міст, що опинилися під обстрілами,
знайшли в підвалах, на дорогах, біля згарищ. Вони сиділи в клітках, у вольєрах, на старих ковдрах. Вони боялися, як і вона. Тут не треба було нічого пояснювати.
— Привіт, мої хороші, — сказала Міра тихо.
І голос, який у людей завжди звучав стримано, ставав
м'яким, живим, дзвінким. Вона роздавала корм, міняла
воду, перевіряла лапи, тулилася щокою до теплих голів.
Біля вольєра зі старою вівчаркою вона присіла.
— Ну як ти, Грізна? Не спала? Я теж.
Вівчарка була сліпа на одне око, з обпаленою шерстю на
спині. Вона дивилася на Міру з тим довгим, терпеливим
розумінням, яке бувало лише в тварин, переживших багато.
Міра просунула пальці крізь грати, і собака лизнула їх. Вона знову усміхнулася.
— Мирославо, — окликнула її координаторка, повна
жінка з втомленими очима. — Завтра ввечері привезуть ще партію. З Харківщини, з-під обстрілів. Вісімнадцять 
тварин.Місця нема. Але ти ж знаєш.
— Знаю, — сказала Міра. — Розмістимо.
— Ти тільки не перевтомлюйся. Ти й так тут цілодобово.
— Мені не складно.
Ці слова вона казала часто. Вони були правдою й
неправдою водночас: працювати для тих, хто не вимагав
слів, було легше, ніж жити серед тих, хто вимагав.
Пізніше, під вечір, коли притулок затих, вона сіла на
перевернутий ящик біля порога і дістала з кишені
маленький клаптик паперу. Це була стара шкільна
фотографія, обрізана по краях, зім'ята в кутку. Вона носила її так довго, що вже майже забула, навіщо. Два класи разом, після шкільної екскурсії. Усміхнені обличчя. Вона в третьому ряду, у кутку, з незграбною косою, дивиться трохи вбік, ніби боїться, що її побачать. Вона дивилася на цю дівчину і не відчувала нічого, окрім
втоми й дивної ніжності.
Бідна ти моя, подумала вона. Нічого ти не знала.
І тоді, ні з того ні з сього, у пам'яті сплив один звук. Не
обличчя, не ім'я, лише сміх. Легкий, заразливий,
нестримний. Хтось сміявся біля шкільних воріт, дуже давно.
Вона не могла згадати, чий це сміх і чому він раптом
нагадав їй про себе, але в грудях щось тепло й боляче
стислося, наче хтось торкнувся давно забутої струни.
А слідом за звуком прийшов і образ, дивний, випадковий,
ні до чого. Шкільний коридор, високе вікно, косе квітневе
світло. Хлопець притулився плечем до підвіконня, підкидає на долоні яблуко й сміється: на повні груди, закинувши голову, наче щойно почув найкращий жарт у світі. І раптом, на одну коротку секунду, повертає голову. Вона не знала, чи він дивився саме на неї. Не знала, хто він. Не знала, чому з усіх шкільних років уцілів саме цей крихітний спогад: яблуко, сонце, чужий сміх.
Вона похитала головою й сховала фото. Мабуть, втома.
Але, у іншому кінці міста, чоловік із чорним, блискучим наче смола  волоссям і дурнуватим гумором саме в цей момент  дивиться на таку саму фотографію й не може
відвести погляду від одного обличчя в третьому ряду.
Вона не знала, що її тиша вже майже закінчилася.