С.К.Д.

Еліс Гутгаліс

С.К.Д.

«Коли так багато темряви згущається,

Просто зверни.

Там ти знайдеш прохід…»

(Слова з пісні Ане Брун «The opening», переклад Google translate).

Протокол №1. Страхова справа №000-ББ/Б

Взимку. Дата: не пам'ятаю. Харків, провулок Низькотемпературний, буд. 7. Поруч супермаркет «Клас». А раніше була «BILLA». Не прижилася.

В «Класі» акція на забуття — «2 по ціні 1».

Мене звати Олексій Владиславович. Запишіть. Бо якщо я завтра скажу, що я Олександр Всеволодович — то це я, але запасний. Як запаска в багажнику. Коли основне колесо спустило, ставиш запасне. Воно менше, але їде.

Олександр Всеволодович — менше, але їде. Або йде. Як вам потрібно.

Я начальник відділу актуарних розрахунків страхової компанії. Я рахую те, чого нема. Ризики. Ймовірності. Сьогодні я рахував ймовірність, що ймовірність забуде, що вона ймовірність. Вийшло 99,8%. Актуарно.

На стіл мені поклали справу. Папка синя, як синець. Але біла.

На папці написано від руки, моїм почерком, але я не пам'ятаю, щоб писав:

«БІЛОУС БІЛОУСОВИЧ БІЛОКОРОВИЧ. СЕЛО БІЛОКОРОВИЧІ. СТРАХОВИЙ ВИПАДОК №41. ВИПЛАТИТИ НЕГАЙНО. ВІН ВЖЕ ТУТ».

Я відкрив папку.

Там всередині — нічого. Порожньо. Тільки чек з «Класу»: «ПЕРЕЦЬ БІЛИЙ МЕЛЕНИЙ - 1 шт.» і записка: «Він любить, щоб рівно. Біле до білого».

Я пішов до дівчаток у відділ виплат.

Кажу: «Дівчатка, хто такий Білоус Білоусович?»

Вони кажуть: «Тю, Олексію Владиславовичу, ви самі його застрахували. Вчора. На повну суму. Від всього. Від граду, від крадіжки, від забуття, від того, що біле стане чорним».

Я кажу: «Я не пам'ятаю».

Вони кажуть: «А він пам'ятає. Він дзвонив. Сказав, що вже настав страховий випадок. Сказав, що він вже в провулку Низькотемпературному. Шукає 41 квартиру».

А у нас в будинку 40 квартир. Я рахував. Я ж начальник актуарних розрахунків. Чотири квартири на поверх, 10 поверхів. Сорок. Формула не бреше. А папка каже — 41. Значить, формула бреше. Або будинок. Він у нас такий.

Я пішов в «Клас» купити щось біле. Бо Білоус любить біле.

Стою в «Класі» біля полиці з борошном. А борошно — біле. І цукор — білий. І сіль — біла. А от борошно буває й житнє, не біле. А так — все біле до білого. Рівно. Як він любить.

І тут до мене підходить чоловік. Весь в білому. Біла куртка, білі штани, біле волосся. Як сметана. Каже:

— Ви Олександр Всеволодович?

Я кажу:

— Ні, я Олексій Владиславович.

А він каже:

— Та яка різниця. Біле — воно і є біле. Білоус — Білокорович — Білоусович — яка різниця, як звати, якщо воно все біле? Ви мене застрахували. Тепер виплачуйте.

Я кажу:

— А який у вас страховий випадок?

Він посміхнувся. Зуби білі. Дуже білі. Нереально білі.

— Я зник, — каже. — А ви мене забули. Це і є випадок. Ви мене застрахували від забуття, а самі забули. Тепер ви мені винні пам'ять. Поверніть.

Я прокинувся у себе на кухні. На столі три банки. Білі. Всередині білий перець. Білі огірки. Білі помідори. Білі. Білі. Білі.

І записка, моїм почерком:

«ПРОТОКОЛ №2. Я — БІЛОУС БІЛОУСОВИЧ. ОЛЕКСІЙ ВЛАДИСЛАВОВИЧ ЗАКІНЧИВСЯ. ТЕПЕР Я — ОЛЕКСАНДР ВСЕВОЛОДОВИЧ. АКТУАРНО».

Кінець протоколу №1.

Хто писав — не пам'ятаю.

Олексій? Олександр? Білоус?

P.S. В дзеркалі на мене дивиться чоловік в білому. Каже, що ми з ним з одного села. Білокоровичі. Там всі білі. І всі — я.

Протокол 2 . Білокоровичи

Прокинувся о 4:17.

Не тому що хотів, а тому що хтось в квартирі рахував. Вголос.

— Один... Білоус... Два... Білоусович... Три... Білокоровичі...

Я ввімкнув світло. На кухні сидів я, тільки інший. В білому.

— Доброго ранку, Олексій Владиславович, — каже він. — Або Олександр Всеволодович? Ви сьогодні хто?

А я кажу:

— Я сьогодні... я сьогодні ще я. Поки.

Він киває. Наливає чай. В дві чашки. Одна біла. Друга теж біла.

— Ви мені винні, — каже. — За страховку. Ви мене застрахували від того, що мене не стане. А мене не стало. Випадок настав.