Розділ 2

Господиня замкнула за піратом двері на всі засуви. І добре зробила, бо коло будинку вже стояв інший гість, не менш давній, ніж Матір, – забута істота, якій раніше платили стертими монетами. Платили, щоб перевізник узяв їхні душі до іншого берега. Багато було у нього імен, багато подоб, як багато облич у кожного з давнього народу.

– Вона помре. Я бачив, як її поранили, – ледь чутно сказав Харун, у його голосі відчувався сум.

Він був високим, очі темні, волосся з сивиною. Й одяг його чорний, але не траурний.

– І нащо ти кажеш це мені, забутий людьми бог? – рука Яроша торкнулася зброї.

– Облиш, Соколе, нащо нам битися? Птахи зухвалі, та лише вони не бояться обпалити крила сонячним промінням, піднімаючись над хмарами, – Харун не зловтішався. – Хіба ти нічого не хочеш запитати у мене, Соколе?

– Я ніколи не вірив у тебе, давній народ згинув у пітьмі віків. А пірат не віддасть перевізнику й двох мідяків, – Ярош неохоче прибрав руку з шаблі. – Давні боги мертві, бо в них нема віри. А ти живий. Чому?

– Сам не знаю. Можливо, на Примарних островах мені скажуть.

Шабля вилетіла з піхв швидше, ніж він договорив.

Харун осміхнувся.

– Боїшся, людино. А я лише хотів допомогти.

– Звідколи ти став допомагати людям, забутий бог?

– Я не бог. І народився людиною дуже давно. Опусти зброю, Соколе.

– І як ти можеш допомогти їй? – Ярош не вірив Харуну, але і не боявся, хотів не боятися.

– Візьми давню на корабель. Море вилікує її рану. І мене візьми. Тобі ж невідомо, що стрінеться на шляху, коли твій корабель візьме курс на Примарні острови.

– А тобі відомо? – Ярош все ж опустив шаблю.

– Ні. Та мені легше домовитися з тінями минулого, ніж вам, людям, – в темних очах давнього шаленів шторм, і здавалося, ніби нічна сутінь, що розчинялися в мороці, теж потрапила у полон до оскаженілої, але поки що безмовної стихії.

Яроша пройняло холодом, і давній на мить зазирнув йому в душу.

– Я прийду до Східної бухти на світанні. Через чотири дні, – Харун відступив, зникаючи серед тіней.

Волосся пірата скуйовдило легким вітерцем, відгомоном шторму, який прилетів з моря.

– Не вір йому, – вчепившись кігтями за край, на даху сидів величезний білий птах із бурштиновими очима. Закляті полум’яні відблиски й тіні гуляли по черепиці. – Не вір давнім – породженням мороку. Тебе буде проклято за те, що ти братаєшся з силами темряви.

Посміхаючись, Ярош заховав шаблю.

– Лети своїм шляхом, птахо.

– Ти проміняєш свою свободу на дружбу з цією жалюгідною подобою божества? – в мові птаха ковзнули знайомі нотки, полум’яні відблиски ледь помітно замерехтіли і на його перах. – А за те, що ти носиш біля серця, на тебе чекають вічні муки. Віддай мені карту, доки не пізно.

Та Ярош лише гордовито дивився на того, хто так старанно намагався залякати пірата.

– Забирайся звідси. Вказуй шлях істини іншій грішній душі.

– Ти пошкодуєш, Яроше Соколе!

Птах злетів до зоряного неба. Його крила вже не здавалися білосніжними, на даху догоряли відблиски закляття, осипаючись сірим пилом. Птах летів, борючись із штормовим вітром, що несподівано подув з моря, і губив пишні білі пера, які передчасним снігом лягали на землю.

(малюнок)

Двері прочинені, золотаве світло виплеснулося на вулицю. Ярош штовхнув двері й увійшов.

За столом, накритим синьою оксамитовою скатертиною, розшитою золотими зірками, сиділа ворожка, розкладала пасьянс. Уже немолода самотня жінка, чиїм розкішним хвилястим світло-русявим волоссям і зеленими очима не спокушалися чоловіки. Всі боялися назвати її своєю дружиною, хай би якою гарною вона не була в юності.

Дев'ятко Наталія "Скарби Примарних островів. Карта і компас" ©Дев'ятко Н.В., 2020. Всі права захищені. Використання твору і його автоматизоване копіювання  будь-якими програмами без письмового дозволу автора заборонено. Місце оприлюднення твору - сайт Букнет (booknet.com). Якщо ви зустріли книгу на іншому сайті - натисніть кнопку "Скарга". Адже твір викрадено та використано без відома автора.

Пірат опустився на стілець навпроти господині.

– Поворожи мені.

– А заплатити маєш чим? – вона навіть не здійняла погляд на пізнього відвідувача.

– Маю, – до золотих зірок додалися три срібних повних місяця.

– Зніми, – попросила ворожка, перетасувавши карти.

Здавалося, жінка схвильована. Ярош із усмішкою зсунув верх колоди, лишивши на споді одну карту. Вона і лягла в центр.

Ворожка розкладала пасьянс тільки їй відомим способом, як підказувало серце. На мить вона завмерла, перш ніж відкрити першу трійку. Русяве пасмо закрило бліду щоку.

Випадала дорога і багато випробовувань. Поряд ходила біда, але корабель вислизав, гублячись у хвилях в останню мить. Яскравіли золотом скарби, і Морський Диявол реготав у безодні океану...