Розділ 3

...Ярош Сокіл ішов містом. Світило полуденне сонце, та воно згасало, взяте в полон тьмяними хмарами. Такі хмари несуть у череві не життєдайну воду, а загибель. Ярош розумів, що треба будь-що сховатися від цього дощу, бо інакше він теж безславно згине. Тільки де схоронитися від такої зливи?..

Сліпуче спалахнуло вгорі, та за блискавкою не прийшов гуркіт грому. Повітря змінювалося, напитуючись відлунь лиховісних заклять. Від страху здавило нутрощі, скрутило їх у клубок.

На вулиці виходили налякані люди, перемовлялися між собою. Вони не розуміли, але відчували, що коїться щось жахливе. А тоді беззвучно спалахнуло знову, наче блискавиці кинули мерехтливу сітку на місто, спіймали його у нерозривні сяючі тенета.

Ярош не витримав, піддався страху і побіг. Тільки був він не Ярошем Соколом, капітаном піратського корабля, а маленьким хлопчиком, якого втішити могла тільки рідна людина.

Упали перші краплі, й мешканців міста охопила паніка: вони бігли світ за очі, та ні для кого не було порятунку того лихого дня, що обернувся мороком прадавнього закляття.

Хлопчик тікав від чорного дощу, що важкими краплями барабанив по місту. Дощ спалював усе живе, чого торкався, а на кам’яних стінах колись щасливих осель залишав темні масні патьоки. Хтось падав одразу, дехто продовжував бігти, мовби не помічаючи, що з ним відбувається під дією чарів: попелом відлітало волосся, одяг, шкіра, тіло...

Закляття впливало на кожного по-своєму, та воно мучило й убивало – кого безмовно, а кого катувало, змушуючи кричати і корчитись на бруківці, дряпаючи себе, неначе це могло втихомирити біль.

Та гіршим за крики були ридання під зачиненими дверима. Люди прохали близьких і сусідів, яким пощастило сховатися від заклятого дощу, впустити їх у будинки, але порятовані були глухими до сліз і благань тих, кого ще вчора поважали і любили. Жахіття близької загибелі перекреслило вірність, кохання, захоплення і родинний затишок – перекреслило все добре, що було на тій землі.

Сірий морок закляття, чорний дощ і червона кров... Три кольори, які лишилися у світі того дня. Кров червона, і безумство того ж кольору... Коли до чорної зливи домісилася кров, ті, хто ще тримався під натиском закляття, здалися. Вони кидалися на співвітчизників – хтось, опанований безумством жорстокості, а хтось, щоб позбавити від страждань своїх близьких. Вони мстилися за байдужість і рятували від безумства, яке торкнулося їх самих чорними краплями заклятого дощу.

Горде і вільне місто вмирало, втрачаючи своїх громадян один за одним, і нікому було його захистити. Зраджене місто захлиналось у мороці і болю. А коли земля напилася вдосталь, між каменями бруківки виткнувся перший паросток пшениці, червоної, як пролита невинна кров.

У проклятому чужою волею місті виростали червоні квіти – проліски й орхідеї, троянди і ромашки... Кров засівала вулиці житом і пшеницею смертного врожаю, а по стовбурах і гілках дерев повзли багряні пагони кривавого плюща, стелилися килимами соковиті червоні трави. Там, де гинуло людське життя, народжувалось інше, страхітливе і смертоносне для всього живого.

Захеканий хлопчина добіг до свого будинку, зазирнув у прочинені двері. Темно, порожньо...

– Мамо! Мамо! Де ти, мамо? – голосив хлопчина, оббігаючи будинок.

На подвір’ї квітли яскраво-червоні ружі, яких ще вранці тут не було. Земля рясно посипана попелом.

Хлопчина сторопів, серце гупало болем, намагаючись пробити собою грудну клітину.

Праворуч від дитини ворухнулася тінь, набуваючи обрисів вродливої жінки у довгій полотняній сукні.

– Ходи до мене, синку, – лагідно покликала вона. – Попіклуємося разом про наш новий квітник.

Вона ступила крок до хлопчика, але той налякано відсахнувся від тіні, що обернулася на його матір.

– Ні! Ти не мама! Ти не моя... мама!

Хлопчина утік назад, на вулицю, але там уже теж лиховісним червоним вогнем мерехтіли живі квіти передчасно обірваних життів. Квіти вабили торкнутися їх, сотнями голосів благали припинити їхні страждання, розділити їхній біль...

Червоні квіти і тіні тих, хто так і не переступив межу смерті, щоб колись народитися знову чи стати частиною світу, як казали хлопчику вчителі у школі. Червоні квіти, тіні і морок прадавнього закляття... Нетривала злива облишала прокляте місто, випалюючи своєю не повністю розтраченою силою всю долину.

І більше не буде друзів, з якими можна гратися, не буде вимогливих вчителів, що так багато знають, не буде мами...

Хлопчик упав на коліна і розплакався. Тінь матері нахилилася до нього, ніжно торкнулася щоки, стерла сльози.

– Синку, ти такий самотній. Я так мало бачила тебе останнім часом, коли ти пішов вчитися. І нащо тобі вчитися, якщо ми можемо бути разом вічно? Чому тебе можуть навчити такому, що би не знала твоя рідна матір? Ходи до мене, дозволь, я тебе обніму...

Все ще не стримуючи задушені ридання, хлопчина повис на шиї тої, що була така схожа на його маму, і тінь несміливо обійняла його, притулила до себе.

Вона вже не відпустить його, не дозволить знову відчути самотність, і те, що він пережив чорний дощ, ще нічого не значить. Попіл до попелу, а на крові виростають такі духмяні вогнисті квіти...